Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Олексій

Усі найприємніші моменти у житті складаються з деталей. Безліч дрібниць, які ми в рутинному житті собі не дозволяємо, упускаємо або просто не маємо часу звернути на них увагу, здатні зробити наше життя більш насиченим і яскравим.

Наш з Веронікою вечір на турецькому узбережжі мав бути ідеальним. І мені довелося постаратися, щоб знайти гідне вино та кілька видів сиру, дістати два келихи та гарний кошик для пікніка.

Навіщо все це? Я міг би без проблем залишитися з нею в дружніх стосунках і знайти собі якусь дівчинку на ніч, щоб задовольнити свої суто фізичні потреби. Але тільки після знайомства з нею так не хотілося. Стало нецікаво. У мене включилися глибші пориви: домагатися повільно і красиво, відчуваючи стомлення і передчуваючи свою нагороду.

Ми сиділи на березі і мовчки дивилися на воду. Пили вино, закушуючи смачним сиром і, дивлячись на воду, кожен думав про щось своє. Про що думала Вероніка – невідомо, а в моїй голові все заспокоювалося. Все, що забивало мій мозок останні кілька років, розсіювалося, мов туман. Тільки одна думка переслідувала мене і не давала спокою – Ася. Що такого в ній змушує мене думати про неї знову і знову – я не розумів. Можливо, я просто піддався виру емоцій та спогадів і це закрутило мені голову. А, можливо, почуття провини та відчуття незавершенності шкребе зсередини. Але щоразу варто мені подумати про цю жінку, як її образ спливає в моїй голові і мені доводиться докладати зусиль, щоб його розвіяти.

Сьогодні я зрозумів, що для мене жінки поділилися на три типи: з якими хочеться займатися сексом, з ким хочеться проводити час і з ким хочеться провести залишок життя. Ну а щасливий той, хто знайшов ідеальну жінку, яка поєднує у собі всі три іпостасі: коханка, друг та вірна супутниця.

Напевно, у глибині душі я хотів би спробувати все виправити. Але, зрештою, хто я такий, щоб після всього, що я зруйнував, знову з'явитись у її житті та намагатися там залишитися? Розмірковуючи над цим, я дивився на неспокійне море. Його не штормило, але хвилювало. Також і я лише розхвилюю життя Асі, але насправді дати їй щось я навряд чи зможу. Та й не потрібне це нікому з нас. Мені треба продовжувати жити своїм власним життям.

- Налий ще вина, будь ласка. - За своїми роздумами я не встежив, що келих Ніки спорожнів. Її голос був задумливий. Мабуть, її думки зайшли кудись надто далеко.

- Як почуваєшся?

- Як людина, яку зрадили.

Я не з тих, хто лізе людям у душу, вивідуючи найпотаємніше. Але Вероніці хотілося допомогти, якось підтримати її у скрутну хвилину. Я не збирався ставити їй запитання. Просто вирішив розповісти їй свою історію, а там, можливо, вона захоче виговоритися. Але, на мій подив, вона почала розповідати сама.

- Ти знаєш, адже ми ще зі школи були разом. Спочатку просто дружили, потім зустрічалися, одружувалися. Мені всього двадцять дев'ять, а більшість життя я прожила з ним. Він став моїм світом, до якого я звикла, який любила і берегла. - Вона зробила паузу і зробила ковток вина. – А тепер мене з цього світу викинули як непотрібну річ і я не знаю, в який бік тепер мені йти.

Я слухав її історію і розумів, що, мабуть, те саме чи щось подібне відчувала Ася тоді, двадцять років тому. Моє серце стислося, і я відчув укол совісті.

- Упевнена, що у подібних ситуаціях завжди винні обидва. Напевно, через стільки років я стала іншою людиною, яка йому не підходить. Ось він і знайшов те, чого йому не вистачало.

- Не говори дурниць. Дві людини, які живуть разом багато років, самі творять одна одну, змінюються відносно одна одну. Просто щось пішло не так, і ви вчасно не помітили, не поговорили і не виправили ситуацію. А коли справа дійшла до краю, виявилося вже занадто пізно.

- Напевно ти правий. Ось тільки я не знаю, що робити тепер із своїми почуттями. Для нього все набагато простіше. Він зробив свій вибір сам, а я у цій ситуації виявилася вимушено. Напевно, я навіть не усвідомлюю досі, що сталося, бо сама дивуюсь від своєї реакції. Просто без істерик подала на розлучення і поїхала сюди. Єдиний раз, коли не витримала і розібрали емоції – це коли перед розлученням він навколішки переді мною стояв, вимолюючи прощення. Я люблю його. Ось тільки тоді в мене з'явилося ще одне почуття – відчуття огиди. Мене фізично нудить у його присутності.

– Це захисна реакція така. - Усміхнувся я, згадуючи, як і мене нудило від Олени свого часу. - У мене теж так було, коли дізнався, що дружина знайшла на боці собі коханця. Вона стала мені гидка. Але в нас інша історія, її зрада була логічною, і я знав, що рано чи пізно ми розлучимося.

- І ти не хотів зберегти сім'ю, налагодити з нею стосунки?

– У нас ніколи не було сім'ї. Одна назва. Щоб хотіти зберегти, потрібно мати те, що можна зберегти.

Вероніка посміхнулася:

- Ти правий. Ось тільки з цього випливає, що мені не варто було розлучатися. - Тепер вона засміялася. Дивовижна оптимістка!

- А ти хотіла б налагодити стосунки та повернути чоловіка?

Моє запитання змусило її замислитися.

- І так, і ні. Складно відповісти. З одного боку, я все ще люблю його та ціную все те, що в нас було. А з іншого боку, усвідомлюю, що так, як раніше, вже не буде. Я ще довго не зможу довіряти, а йому доведеться дуже постаратися, щоб здобути мою довіру знову. Нині я до цього взагалі не готова. Можливо, з часом емоції вляжуться, і я зможу зважити ситуацію раціонально. Але не зараз точно.

Я знову долив нам вина в келихи.

- Ти пробувала цей сир? Говорять, що для його виробництва кіз годують грушами. Спробуй дуже смачно!

Вона взяла шматочок сиру і прикрила очі, насолоджуючись смаком і легким фруктовим смаком. А я дивився у світлі місяця, як маленька сирна крихта прилипла до її губи і боровся зі своїм бажанням його злизати.

У нас було щось спільне. Пережиті життєві історії, спогади про втрату чогось доброго та відверту розмову поступово переносили нас на новий рівень. Цілувати Вероніку зараз неправильно. Вона не готова до відносин, тим паче короткочасних. Будь-який необережний рух може зруйнувати той тендітний зв'язок, який з'явився між нами.