Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я зашарілась так стрімко, що мама могла й не чекати на відповідь. Чорт! Ні, я зовсім не збиралась показувати, що кимось зацікавлена. Принаймні, зараз! І мамі геть не потрібно знати про мої почуття до Свята, ще переживатиме!

Та й які почуття…

Це мій фіктивний хлопець. Він розважається, фліртує зі мною зараз, але це взагалі нічого не значить. Ну, тільки те, що я йому трошки цікава. Та між «трошки цікава» і «подобається, як дівчина» лежить ціле провалля, яке нам ніколи не заповнити.

– Ні! – аж надто швидко відповіла я, блокуючи екран мобільного.

– У-у-у, – хитнула головою мама, – зазвичай саме так і реагують діти, коли їх ловлять на гарячому.

– Знайшла кого звинувачувати! Можна подумати, я колись від тебе щось приховувала, – я відвернулась і набурмосилась, сподіваючись, що моя локальна образа зараз перерве цей дурний діалог.

– Сонечко, та я ж не проти, аби ти спілкувалась з однолітками, – вона потягнулась до мене, що обійняти. – Просто цікавлюсь.

Я обійняла маму у відповідь і, завмерли поруч з нею, зрозуміла раптом, що мені все одно доведеться розповісти їй про Свята. Адже він танцюватиме зі мною на випускному. І…

Як мамі його представляти? Влаштовувати подвійну брехню? Сказати, що просто наш фотограф вирішив мене виручити?..

Треба порадитись з самим Святом. А я ще й обіцяла поїхати з ним на тиждень до Києва! Якщо батьки вважатимуть його чужою людиною, то мені точно не світить дозвіл!

Гаразд, я – повнолітня дівчина, крім того, вмудрилась в школі отримувати стипендію від міської ради, а ще – зберігала фінансові подарунки від бабусь та дідусів. Я можу вирушити у цю подорож і без батьківського дозволу. Та чи хочу?

Ні. Нащо сваритись з батьками і псувати наші прекрасні стосунки? В чому проблема просто попередити їх про свій від’їзд і спитати дозволу? Але тоді доведеться хоч щось розповідати про Свята.

– Я трохи втомилась… Піду до себе, – я вивільнилась з обіймів матері. – Давай ввечері побалакаємо, м? Погуляємо, може…

– Добре, сонечко.

Мама більше не наполягала; вирушила до кімнати, займатись своєю роботою. Вона працювала віддалено, тож часто бувала вдома, і про таку штуку, як самотність, я починала забувати. Крім того, у нашій квартирі мала площа і дуже душно. Маючи окрему кімнату, я ніколи не зачиняла до неї двері, бо інакше мала всі шанси там і задихнутись.

Та все ж, відчуття безпеки повернулось, варто було вмоститись на ліжку. Здається, нам зі Святом треба поговорити про моїх батьків! Треба було цю тему підіймати, доки ми в кафе сиділи, але ж мені було цікавіше послухати, що там хлопець розповідав!

Послухала…

Я знов відкрила діалог. Там з’явилось ще одне повідомлення.

«Любаво, чому ти мовчиш? Якщо я тебе чимось образив, скажи, чим. Я спробую виправитись! Обіцяю…»

А потім стікер. Знову кіт, тільки цього разу з сумними очима, повними прохання.

Невже він справді переживає? Чому? Я ж всього лиш дурне дівчисько, яке попросило його зіграти якусь роль, нічого серйозного. Не можу навіть гарантувати, що я йому подобаюсь…

«Все в порядку, – швидко надрукувала я. – Просто мама відволікла. Не могла одразу відповісти на повідомлення. Ти мене не образив!»

«Точно?»

«Абсолютно! Тільки, здається, нам треба поговорити…»

«Про що?»

«Про маму».

Пауза. Я зрозуміла, що дарма підіймаю цю тему. Втягнула хлопця у фіктивні стосунки, а тепер раптом згадую батьків.

«Просто я ж маю якось пояснити, чому танцюю з тобою на випускному… Я вже не говорю про Київ, куди вони мають мене відпустити!»

Цього разу Свят відповів зовсім нескоро.

«Я про це якось не подумав… Ти ж, напевне, ще неповнолітня…»

Це був перший раз, коли я раділа тому, що батьки відправили мене в школу в сім років. В класі нас було таких всього кілька, і я завжди відчувала себе трохи незручно, бо в дитинстві не те що рік, а навіть кілька місяців відіграють важливу роль. Але цього разу з гордістю відповіла:

«Мені вісімнадцять. Просто не можу ж я так просто втекти з дому, батьки переживатимуть, шукатимуть. От я і подумала, що я маю якось тебе представити, так, щоб вони не видали тебе перед однокласниками… Мама ще може зрозуміти, а у тата точно будуть запитання».

«Не переживай, – більше потреб в паузі у Свята не було, – Не треба нічого вигадувати. Просто чесно зізнайся батькам…»

«Чесно зізнатись?»

«Так. Скажи, що ми з тобою зустрічаємось».