Читати книгу - "Заповіти"

Я свідомо обрала цю назву, бо що я тут роблю, як не захищаю власне життя? Життя, яке я вела. Життя — як я собі кажу, — яким я мусила жити, не маючи вибору. Колись, до панування нинішнього режиму, я й не думала про таке, не вважала це за потрібне. Я була суддею суду в справах сім’ї — посада, завойована десятиріччями виснажливої праці й кропіткого професійного зростання, — і я виконувала свою роботу так неупереджено, як тільки могла. Я прагнула зробити світ кращим, наскільки це вбачалося мені можливим у межах моєї професії. Займалася благочинністю, голосувала на федеральних і муніципальних виборах, підтримувала благородні позиції. Я вважала, що живу доброчесно; вважала, що моя праведність заслуговує на схвалення.

Утім я зрозуміла, як помилялася щодо цього, як і щодо багатьох інших речей, у той день, коли мене заарештували.

IV. «Вбраннєвий хорт»

Розшифрування показань свідка 369Б

7

Кажуть, шрам у мене залишиться назавжди, але я вже майже оклигала. Тому так, гадаю, мені вже стане для цього сил. Ви сказали, що хочете почути, як я була втягнута в усю цю історію, тож я спробую. Хоча непросто зрозуміти, з чого ж почати.

Почну зі свого дня народження, чи то пак із того дня, що його я таким вважала. Ніл та Мелані брехали мені про нього. Авжеж, вони мали для цього дуже переконливі причини і бажали мені лиш добра, але коли я про це дізналася, то була дуже зла на них. Утім довго злитися було важко, бо на той час вони вже були мертві. Можна злитися на тих, хто помер, але про їхні вчинки вже не поговориш або це буде дуже однобока розмова. І винною я почувалася не менше, ніж злою, бо їх убили, а я тоді вірила, що то моя провина.

Мені мало виповнитися шістнадцять. Понад усе я чекала на можливість отримати права. Я вважала себе занадто дорослою для святкування, хоча Мелані завжди готувала мені торт із морозивом і співала «Дейзі-Дейзі, відповідь дай мені» — стару пісню, яку я полюбляла малою і через яку тепер ніяковіла. Торт я отримала пізніше — шоколадний торт, ванільне морозиво, все, як я люблю, — але їсти його тоді вже не мала сил. На той час Мелані вже не було.

Того дня я дізналася, що я шахрайка. Тобто не шахрайка, як поганий фокусник, а підробка, як несправжній антикваріат. Я була обманом, створеним навмисно. Тоді я була така юна… Хоча здається, що відтоді минула якась коротка мить, але я вже не юна. Як мало часу потрібно, щоб змінити обличчя: порізьбити, мов дерево, зробити твердим. Більше жодних мрій із розплющеними, затьмареними очима, які я так любила. Я стала гостріша, зосередженіша. Звузилася.

Ніл із Мелані були моїми батьками; вони тримали крамничку під назвою «Вбраннєвий хорт». Власне, це була крамниця вживаного одягу. Мелані називала його «колишнім улюбленим», стверджуючи, що «вживаний» — те саме, що «використаний». На вивісці було намальовано усміхненого рожевого пуделя у пухнастій спідничці, з рожевим бантом на голові й пакетом для покупок у лапі. Під картинкою був девіз у лапках і курсивом: «А з вигляду й не скажеш!» Це мало означати, що одяг такий гарний — і не скажеш, що старий, але це була неправда, бо був він переважно паскудний.

Мелані казала, що успадкувала «Вбраннєвого хорта» від бабусі. Ще вона визнавала, що вивіска старомодна, але говорила, що люди її знають і змінювати щось тепер буде неповагою.

Наша крамниця була розташована у Квін-Весті, серед кварталів, де, за словами Мелані, все колись було таке: тканини, ґудзики та фурнітура, дешева білизна, крамнички «Все за долар». Але зараз район розвивався: з’являлися кав’ярні з органічними продуктами та етичною торгівлею, торгові точки великих брендів, фірмові бутики. Мелані у відповідь на це почепила у вітрині табличку «Мистецтво, яке можна носити». Але всередині крамниця була напакована одягом, який не можна було назвати мистецтвом. Один куток вважався нібито дизайнерським, хоча, будьмо відверті, справді цінні речі ніяк не могли б опинитися у «Вбраннєвому хорті». Решта була ганчір’ям. Люди приходили дуже різні: молоді, старі; вони шукали знижок чи цікавинок або просто дивилися. Або ж продавали: навіть безхатченки намагалися отримати пару доларів за футболку, добуту на гаражному розпродажі.

Мелані працювала на першому поверсі. Вона яскраво вдягалася, у помаранчевий та «рожевогарячий» кольори, які, говорила вона, створюють позитивну, енергійну атмосферу, і взагалі в душі вона до певної міри циганка. Вона завжди була жвава, усміхнена, хоча й пильнувала дрібних злодюжок. Після закриття крамниці перебирала й пакувала речі: це на благодійність, це на ганчірки, це мистецтво, яке можна носити. Перебираючи речі, мугикала пісні зі старих мюзиклів. Серед її улюблених були «О, який чудовий ранок» та «Коли ідеш крізь бурю». Мене дратував її спів; тепер я про це шкодую.

Іноді вона заводилася: забагато тканини, вона мов океан — хвилі тканини, що набігають і загрожують утопити її. Кашемір! Хто купуватиме кашемір тридцятирічної давнини? Він із віком кращим не стає — не те що вона сама.

Ніл носив бороду, не завжди охайно підстрижену, все більш сиву, і волосся мав небагато. Він не скидався на бізнесмена, але опікувався тим, що називалося «фінансовим боком справи»: рахунками, звітами, податками. Його кабінет був на другому поверсі, куди вели сходи з гумовими наліпками. Там був комп’ютер, і шафка для документів, і сейф, але в усьому іншому кімната не нагадувала офіс: була така само забита й захаращена, як решта крамниці, бо Нілу подобалося колекціонувати речі. Заводні музичні скриньки — їх у нього було чимало. Годинники, багацько різних годинників. Старі рахівниці, які заводилися ручкою. Пластикові іграшки, які ходили або стрибали: ведмеді, жаби, штучні щелепи. Проєктор для кольорових слайдів, яких ні в кого більше не було. Камери — він любив старі камери. Говорив, що деякі з них роблять кращі знімки, ніж будь-які сучасні. Вони займали в нього цілу полицю.

Одного разу він залишив сейф відчиненим, і я зазирнула всередину. Замість пачок грошви, які я очікувала побачити, там лежала крихітна штучка зі