Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Вийшовши з будівлі Кухні, я попрямувала до Житлових приміщень. Знаю, безглуздо, але Ебба мені дорожче, ніж моє нікчемне життя... На подив у будівлі майже нікого не було — два чи три Охоронця, але й ті не звернули на мене уваги. Напевно, звикли, що під час роботи я найчастіше мию унітази у всьому Жіночому крилі, тому можу переміщатися тут у цей час вільно.

У кімнаті Ебби не виявилося, у душовій теж. Згадала, що торік вона любила ховатися від усіх у підвалі, але й там її не було. 

Я швидко помилася та передяглася. Мала так і не з’явилася. Я зовсім засмутилася та пішла назовні. Вже дехто повертався після роботи «додому» — помитися, переодягнутися та піти на вечерю, потім домашні завдання, Тренування та Відбій. 

Почувши десь вдалині звук монорейки, що віддаляється, здригнулася.

— Сьогодні нікого не забрали... Просто доставка їжі! — глибоко зітхнула та попленталася до Їдальні.

«Я дуже ціную дружбу Ебби та Тіса, але іноді, вони мене дратують. Навіщо Еббі влаштовувати цю істерику? Щоб її знову всі пожаліли? То я й хотіла це зробити, тільки знайти її не можу! А Тіс? Він став якийсь дивний останнім часом... З ним завжди було весело, а тут... Високі промови, пригніченість, задумливість! Тьху! Ще розплакатися можна… Набридли! Треба було вибирати друзів сильних, впевнених у собі. Ось «Траляля» та «Труляля» навряд чи жаліли б себе...  Або краще взагалі бути самотньою. Так простіше! Нікого заспокоювати не треба, та й тебе ніхто не буде жаліти… Живеш собі і... Йой!»

Все відбулося так швидко, що я не зрозуміла, що сталося...

Я підвела очі та завмерла. Бо не просто торкнулася хлопця, а опинилась у його обіймах! Його запах, жар його тіла — для мене все це було новим, незрозумілим... Дивним…

— Ти в порядку? Чи не забилася? — на мене дивилися смарагдово-зелені очі. Здавалося, крім цих очей більше нічого не було у світі.

— Може, вона німа? — пролунав поруч інший голос. По-моєму, жіночий...

Але я наче скам'яніла та на всі очі дивилася на хлопця, який продовжував обіймати мене. Яскраві зелені очі, злегка пухкі виразні губи та русяве волосся з трохи світлішими пасмами, наче вигорілими на сонці, злегка в творчому безладді.

Буквально за мить, я почала приходити до тями, та усвідомлювати, що сталося... Замислившись, я пішла абсолютно не в тому напрямку, не до Їдальні, а до платформи підвісної монорейки. Забувши про сходи, оступилася та потрапила цьому хлопцю... в обійми. Можна сказати, він врятував мене, бо я б забилася чи щось зламала би собі.

Раптом я усвідомила, що ми з моїм «рятівником» на недозволеній відстані один від одного, і порушуємо цим як мінімум сім пунктів із Правил Колонії... Різко віджахнулася від нього, та саме зараз помітила, що поруч знаходилися ще два хлопці та дівчина.

Спочатку мій погляд зупинився на блондині з яскраво-блакитними очима. Він був трохи нижче за мого «рятівника», але теж мав добру м'язисту статуру. Чомусь мене зачепила його нахабна посмішка. Я навіть гмикнула. Одяг на ньому був досить дивний: світло-сині штани з невідомого мені матеріалу, біла футболка з написом «Хай тобі грець!», сорочка з короткими рукавами у яскраву клітинку та дивне біле взуття.

Перевела погляд на другого хлопця, який був ніби молодший за інших. На вигляд йому можна було дати років п'ятнадцять. Хлопчина мав темно-русяве, трохи довге, кучеряве волосся та великі сині очі, які наче випромінювали щирість та доброзичливість. З дивного одягу на ньому були штани з такого ж матеріалу, що й у блондина, але іншого, більш темного відтінку та сіро-сине взуття. Темно-синя сорочка з довгими рукавами не викликала в мене ніякого здивування. Вона ще й правильно була застебнута  — на всі ґудзики.

Потім я подивилась на дівчину, яка була «сама досконалість», немов Венера з картини знаменитого художника давнини. Венеру я бачила у вигляді статуї на картинці у книзі, а книжка та була чорно-біла, тому не знаю, чи Венера — білявка... Але ця красуня, що стояла поряд з хлопцями, мала довге світло-золоте волосся, яскраві блакитні очі, обрамлені чорними довгими віями, маленький рівний носик, рожеві губи та дивовижну фігуру. Одягнена білявка була у неймовірну коротку сукню яскраво-червоного кольору та з не дозволено глибоким вирізом на грудях, а взута — у таке ж дивне, як і у хлопців, взуття яскраво-червоного кольору з високою білою підошвою.

— Що це з нею? — запитала дівчина. — Вона що — дика?

— Бетті, ти що забула? У них же заборонено торкатися один одного, — пояснив їй блакитноокий хлопець.

— Дивно, думала, що це все вигадки! Кейле, невже тут все так складно? — не вгамовувалась білявка.

— Нам же сказали: не виділятись! Доведеться звикати, — відповів їй блакитноокий хлопець, якого вона назвала Кейлом.

— Гей, годі вам! Зовсім збентежили дівчину! — промовив мій зеленоокий «рятівник». І глянувши на мене, обережно промовив: — Перепрошую за них. Вони не завжди такі нечемні. Може, почнемо спочатку? — він усміхнувся найчарівнішою усмішкою, яку я бачила за все своє життя. — Вітаю, я — Ред! А це Кейл, Бетті та Пат, — кивнув він на друзів і простягнув мені руку.

Я з подивом дивилася на неї. Його супутники, дивлячись на мене, посміхалися.

«Здається, вони вважають мене дивною! Що мені робити? Втекти, назвати номер чи...»

Я простягла свою руку у відповідь і ледве торкнулася руки свого «рятівника» кінчиками пальців, «мурашки» побігли по всьому тілу. Потім уже сміливіше я вклала свою руку в його.

— Я — Ріка! — промовила голосно. 

Хлопець знову усміхнувся мені наймилішою усмішкою та сказав:

— Дуже приємно познайомитись з тобою, Ріко!

— Ріка? А чому не номер? — гордовито запитала Бетті. — Вони ж змусили нас завчити ці нудні цифри... А тут виявляється: користуються іменами. Як усі нормальні люди.

Я різко висмикнула руку.

— Перепрошую за свою подругу вона не хотіла тебе образити, — обережно сказав мені Ред. — Берттіна, якщо постарається, може бути дуже чемною, — останні слова він сказав трохи різкіше, дивлячись на білявку, яка криво посміхнулася йому.