Читати книгу - "Скарбничка невдахи, Шапкін"

   - Ти знаєш, я б вже давно пішов звідси, якби міг, - оглянувши залу, я наче втратив зір. Все стало темним, я чув тільки себе і Івана. 

   - Точно. Це через ту сучку, що задовольняла шефа за пакетик порошку, чи не так?, - бармен єхидно посміявся, витираючи стакан ганчіркою. В ту ж секунду я вхопив найближчу пляшку і розтрощив її йому об голову. На мене найшло щось дивне, я повністю втратив контроль над собою. Прийшов у себе тільки тоді, коли його обличчя вже не було видно через кров, а я сидів на ньому з розбитими кулаками. Один з охоронців-амбалів відтягнув мене і вдарив в обличчя. Від удару такого буйвола я вмить втратив свідомість. 

   Мені снився сон. Борис знову прийшов до мене. Він знову благав пощади, в ніч коли я топтав його голову своїми ногами. Мені завжди здавалося, що він хотів щось сказати тоді, та не міг. Але мене розбудило різке відчуття холоду. Відкривши очі, я побачив шефа і охоронця-велетня, що виливав на мене крижану воду з кубиками льоду. 

   - Що сталося? - я досі приходив у себе. 

  - Багато чого, Григорію. Ти наробив справ сьогодні, - директор дивився мені прямо в очі. Він не виглядав  ані злим ані добрим. В якийсь момент, мені здалося, що він відчуває жалість до мене. І я помічаю це не вперше. 

   - Пробачте, я не знаю що на мене найшло. Мені дуже...дуже шкода, - довелося опустити погляд, було надто соромно. 

   - Що було, уже не зміниш. Тільки скажи, це ж через Жанну? - його погляд бачив мене наскрізь, кожен найтемніший куточок моєї душі. Стіни його кабінету ніби звужувались з кожним моїм візитом сюди.

   - Так. Але Іван перший почав...

   - Мене цікавило лише перше. Що ж, я розумію, що тобі тяжко з цим. 

   - Я...дякую вам, за розуміння, - я розгубився, він вперше такий до мене. Мені були приємні його слова. У мене ніколи не було батька, тому будь яка турбота чи добре слово від якогось іншого чоловіка завжди ставили мене в таку ситуацію, що я губився в собі і своїх думках. 

   - І ти не можеш змиритись? - він показав охоронцю, щоб той вийшов. Двері тихо зачинились. 

   - Не можу, - я вперше так роздивлявся підлогу. Але знайшов в собі сили підвести погляд і поглянути йому в його карі очі. - Це ви вбили її. 

   - Ти маєш рацію. Я зробив це, - шеф трохи відійшов. Мене охопила лють. 

   - Чому? 

   - А ти не знаєш? Скажи це, бо навіть дурню зрозуміло. 

   - Ні, скажіть Ви! 

   - Хлопче, вона сама цього хотіла. Жанна хотіла померти і шукала собі когось, хто зробить це з нею. Але її малий жіночий мозок не розрахував дози. А я лише допомагав їй в цьому. Розумієш? 

   - Звідки Ви це знаєте? 

   - Просто здогадки. Ти хороший хлопець, Грицю. Але ти зламаний, як і усі ми. Та ти в цьому випадку особливий. У мене є дружина, діти, у нашого охоронця молодші брати, у Івана наречена, а от ти  буквально нікому не потрібний. 

   - Дякую, можете не нагадувати про це. Я все знаю і без тебе! - вперше я звернувся до нього на ти. Відчував себе на вершині гори. 

   - Що ж, я б тебе пошкодував, але кожен злочин має каратись, - він повільно відкрив якусь коробку і витягнув з неї пістолет, котрим одразу ж прицілився в мою сторону. Я наче затвердів, не міг поворухнутися. Шеф підійшов ближче і притиснув дуло до мого лоба. Невже він це зробить? 

   Я давно мрію про смерть. Зараз вона близько як ніколи. Я відчуваю її холодний подих за спиною, як її крижані руки охоплюють мою шию, та як моя свідомість покидає мене. Обличчя боса, воно ніколи не змінюється. Навіть зараз він дивиться на мене як на останнє лайно. Йому нічого не коштуватиме позбавити життя такий непотріб як я. Тому потроху я почав миритись. Хіба не про це я мріяв? Чи не цього я хотів? Вилізти з цієї пастки будь-яким способом. Припинити ці страждання та підняти декільком людям настрій. Сестра щось казала про свято. Я уявив, як всі мої "прихильники" зібрались за одним столом і святкують мою смерть. Довбані виродки, шкода, що не зможу послати вас усіх востаннє. Неочікувано, шеф прибрав зброю і відійшов, наче нічого не сталося. 

   - Що? Чому? - я був у розпачі. 

   - Ти справді думав, що я зроблю це? Що просто так дам тобі піти? Ні, друже. Ти ще поживеш. Можеш бути вільний. Іди додому, Грицю. Проспися, відпочинь. А наступного тижня приходь. Гаразд? - він заховав пістолет і повернувся за свій стіл. Ця посмішка... Відчуття, наче все, що відбулося хвилину тому, було лише сном. Але до мене дійшло, що це та сама реальність. Від дав мені відчути блаженство, але потім забрав його. Ось його кара. Навіть смерті я не потрібен. 

   Я вийшов без зайвих слів та попрямував додому. Сьогодні я вперше виспався, вперше за дуже довгий час. Наступного дня сталося щось дивне, я, ніби, став почуватися більш вільним. Я прокинувся без різкого душевного болю, погладив свого нового друга, чудово поснідав та замість кави з цигаркою випив пляшку звичайної води. До цього ж, у мене зʼявилися деякі раптові плани на ці вихідні. Треба провідати одну людину...