Читати книгу - "Скарбничка невдахи, Шапкін"

Я стояв у вузьмоку проході, ледве тримаючись на ногах. Погляд Валерії закопував мене як завжди. Між нами нависла пауза. Вона ненавидить мене усім серцем і душою. Хоча, як би не було, я ненавиджу себе набагато більше, це моє клеймо на все життя. Тому я просто вирішую грати дурня, виродка, щоб мене продовжували ненавидіти, хоч так, але про мене памʼятатимуть. 

   - Пройдеш, чи хочеш тут побути ще? - з легкою посмішкою запитав я, опираючись рукою об стіну. Вона без зайвих слів зайшла і поставила якийсь пакет на стіл. Скоріше за все, там були продукти. Вона часто їх приносить. Хоча я сам можу купувати собі все. Напевно, це було останннє прохання мами, аби вона доглядала за мною.

   - У тебе як завжди безлад. Нічого не змінюється, - Валерія взялася за свою улюблену справу - говорити який я поганий. Її руки швидко почали загрібати мої розкидані речі. Лера, ніби робот, почала прибирати моє житло.

   - І не зміниться. Можеш валити звідси, - мені було боляче говорити ці слова, але я витиснув їх з себе. 

   - І як тебе Бог досі не карає...Таку огидну свиноту. Тьфу на тебе, - вона кинула все і повільно пішла до виходу. 

   - Він покарав мене всім чим тільки можна. А ти продовжуєш приходити і далі топтати мене. Не вертайся більше, і продукти свої не принось. Дай мені здохнути в кінці кінців, - кожне слово, кожна буква давалась мені наче один поріз ножем. Я кинув пакет на землю, звідти випали різні овочі, розсипались крупи. Вона різко розвернулась і швидко підійшла до мене.

    - Ти - справжній підкидьок! - вона тикала пальцем мені в груди. - Та якби ти здох, я би через хвилину влаштувала велике свято! Цей світ нарешті б здихався такої потвори як ти. Але я маю дивитись за тобою, доглядати, як би мені не було від цього бридко. Бо я пообіцяла мамі. 

   - Мама вже давно померла. Забудь про цей героїзм, - я опустив погляд вниз. 

   - Знаєш, я знайшла плюси в цьому. Я буду наглядати за тобою, буду приносити тобі їжу, прибирати твою срану хату, лише щоб ти жив. Жив і страждав, а я знаю що це так. Спочатку мама, потім та повія з якою ти коловся, далі хто? - вона почала істерично сміятись, її слова злили мене, але я розумів їх. І нічого сказати не міг. Я закурив і пішов до вікна, обернувшись спиною до неї. За кілька секунд двері, з сильним гуркотом зачинились. Сестра пішла. 

   Небо було трохи дивним цієї ночі. З жовто-помаранчевим відтінком, не часто таке побачиш. Але щось в цьому є. Якась загадковість. Вітер розвіював дим з моєї цигарки. Іноді я думаю, що хотів би стати як цей дим. Аби вітер, своїм легким подихом розвіяв мене, мої проблеми та переживання у повітрі. Але думки повертали мене у сувору реальність. Нічого від них не змінилось, я все ще плаваю у цьому лайні, все ще стою біля вікна і палю останню цигарку. Спати я не міг, мені вистачало заплющити очі, і мої думи, ніби демони атакували мене з кожної сторони. Не вигадавши нічого кращого, я швидко одягнувся і вийшов до магазину по цигарки. Вночі, як завжди, збирається вся нечисть. Від поганої молоді до старих пияк, що лаяться через кожне слово, розповідаючи як раніше було краще. Підійшовши до дверей цілодобового магазину, я помітив чорне, як ніч котеня. Він дивився прямо на мене, наче чогось чекаючи. Відчинивши двері, на мене одразу кинула погляд незадоволена продавчиня. Її лице чудово відображало її любов до своєї роботи. Минулого разу, вона, здається, виглядала трохи молодшою. Дивно. Я купив цигарки та вийшов. Кіт все ще сидів, але побачивши мене, підвівся та почав вдивлятись в мої руки. 

   - Хочеш їсти, малий? - я погладив його, а він почав мявкати і з надією вдивлятись в мої руки. Я повернувся до магазину і купив йому пачку дешевих сосисок. Я нагодував його, і сам трохи поїв. Погладивши його востаннє, я пішов додому. Він йшов за мною до самого підʼїзду, та своїм благаючим поглядом просив не лишати його. Йому було так само самотньо. Тепер у мене зʼявився друг. Я взяв його на руки. Через кілька хвилин він вже бігав та стрибав моєю квартирою.

   О одиннадцатій ночі я вже був на роботі. Ніхто не звертав уваги, але на диво, мене покликав до себе в кабінет мій шеф. 

   - Можна? - я постукав у двері і увійшов. 

   - Так, заходь. Сідай, - він як завжди заповнював якісь папери. 

   - То...що ви хотіли? - мені було не по собі. 

   - Тримай, це за минулий місяць, - шеф поклав конверт з грошима і підсунув до мене. 

   - Дякую. Щось ще? - я збирався йти. 

   - Нічого дивного не відбувалось цими днями? Ти в нормі? - він вперше за довгий час підвів погляд на мене. Це питання наче заморозило мене. - В будинку все спокійно? 

   - Так...так, все добре. Нічого такого не було, не хвилюйтесь, - мене почало трусити, але я намагався не показувати цього. Картина, де мертві Андрій та Оксана сиділи напроти одного повстала в моїй голові. Я вийшов з кабінету і пішов до бару, де випив трохи горілки, аби перевести подих. Мені полегшало, але тяжкість на душі не зникала. Важко таке забути. Та і ця розмова з сестрою. Ми завжди сваримось, але цього разу було вперше так жорстоко. Схоже, я почув забагато правди. Хоча, я розумію її. Я жахливий брат. Замість бути підтримкою для неї, я продовжую далі трощити її і так поранену душу. Але...Що є то є. 

   - Чого такий сумний, додік? - насміхаючись запитав наш бармен Іван. Він завжди у чорній сорочці і жовтому жакеті, наче працює у елітному ресторані, а на ділі - лише продає пиво і горілку великим дядькам. 

   - Не твоє діло, - я вдивлювався в порепану скляну барну стійку.

   - Ну звісно, ти ж лише відмиваєш лайно в туалетах, звідки тому настрою братись, - після цих слів люди, що сиділи поряд, встали і пішли, навіть не допивши напої.