Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Ми побачили плетиво тепер ще й у кристалографічному варіанті. Тут тануть і розплавляються якості, часи — а також смерть і життя. Тож залишається тільки чекати.

Оптичні моделі

Отже, оцінювання стало складним, а то й неможливим. Якщо йдеться не про музейну сферу, то воно спиратиметься не на форму, а на динаміку. Це підтверджує погляд на наше життя, на наш світ.

Ми добре знаємо, чого до недавнього минулого був «вартий» образ. Знаємо надто добре. Поки ми рухаємося в межах історії мистецтв, ми проінформовані. Та коли з цією інформацією ми намагаємося опанувати об'єкти, які частково або цілковито випадають з неї, то опиняємося у незвіданому краї. Мости зруйновано, тепер треба плисти; тут уже не допоможе жодна геометрія.

У зв'язку з оцінюванням згадую про кристалізацію на рівні, близькому до нуля, а у зв'язку з методом — про крейду і губку.

Чи належить Вінсент ван Ґоґ до історії мистецтва? Так, поза сумнівом, хоча його доробок можна також розглядати з інших поглядів, наприклад із клінічного. Він належить до історії мистецтва так само, як Мабюз, Альтдорфер, Хокусай, Пуссен або також безіменний художник із гроту Ласко. Його творчу спадщину з усіма цими барвами, кривими, хвилястими лініями можна проаналізувати шляхом різних інформаційних систем, якщо не за допомогою комп'ютерів, то принаймні через Великий пунктамт Геліополіса[440].

Варто додати, що витвір мистецтва завжди має в собі якусь частину, якої не може охопити жоден метод. Визначна картина, окрім естетичного впливу, наділена й іншим, а саме — магічним впливом. Первинно цей вплив був потужним, ба навіть домінантним, і слабшав тією мірою, якою мистецтво набувало законів і правил. На місцях це мало відбуватися в доволі ранні часи — ще до Ласко.

Хай там як, але та магічна частка [мистецтва] сягає аж до нашого часу. Її важко визначити, оскільки вона не належить до витвору мистецтва, але все-таки криється в ньому. Одне порівняння може спростити пояснення: порівняння з вином та його осадом. Тут можливі трактування в різних площинах.

Як мало магія або чари якогось твору мають спільного із самим мистецтвом, ми бачимо на «чудотворній картині». Зрідка це буває справді витвір мистецтва, адже що більше митець «може», то щільнішою стає стіна, яка відділяє той особливий шар. Тим часом, якщо осад повністю відфільтрувати, то залишиться «лише мистецтво», тобто артистичність. Саме тому в кожному витворі мистецтва містяться не лише «естетичні чари», але й безпосередня магічна сила. Це відкриває перед нами широке поле для міркувань. Історик мистецтва Ергард Ґепель[441], який, на жаль, надто рано помер, у зв'язку з цим розробив, переважно у своїх розмовах, погляди, що виходять за межі як мистецтва, так і самої історії.

І якщо Вінсент, безперечно, належить до історії мистецтва, то в його доробку все-таки проглядають тенденції, що безпосередньо виводять його на лінію за межами мистецтва. Їх слід відрізняти від тих, які він запозичив із техніки розчинення пуантилістів («Портрет дядечка Танґі»).

Останнє шаленство барв починається в 1888 році, під час доленосного року Ніцше. І тут стає небезпечно; магматична сила починає світитися масами розпеченого, рідкого золота. Тут золотий дощ Данаї[442], там — золоте пшеничне поле, над яким кружляють ворони, як провісники смерті. Через кілька днів він пішов туди з револьвером, щоб «пополювати на ворон». Аж тут надмір стає величезним, і не лише для художника, але й для ефемерид, які обпалюють собі крила.

Довго жевріла думка, як іскра на ґноті, аж поки змогла вивільнити велике світло. Величі годі досягти, писав Вінсент, «коли тільки слідуєш своїм імпульсам, це можливо тоді, коли терпляче пропилюєш сталеву стіну, яка відокремлює те, що ти відчуваєш, від того, на що ти спроможний».

Це справді так, і тим більшою буде небезпека, адже з цим пропилюванням усе більше пов'язане фізичне виснаження. Так було в Арлі й Турині. Образ є вдалим — він пророчий у вищому сенсі, він веде далеко за межі ефемерного існування мистецтва й митців.

Мистецтво формує поверхню — очка на крильцях метелика, плямисте хутро леопарда, — але на ній брижаться візерунки глибини.

Знавці сперечалися про те, що у доробку Вінсента було «свідомо сформованим», а що психопатичним. Подібні дискусії проводилися про багатьох митців того часу, зокрема про Утрільйо, Ґоґена, Тулуза-Лотрека; врешті, жоден митець не є нормальним. Суперечка не має значення і не повинна нас відволікати, адже, переінакшивши відомий вислів, можна сказати, що йдеться не про те, здоровий хтось чи хворий, а про те, чого своїм здоров'ям чи хворобою він зміг досягти.

Нас цікавлять не клінічні симптоми, а мікрокристали, плетива, растр, ефекти випромінювання — одне слово, ознаки Великого переходу. Чи тягнеться нитка до межової лінії, аби там зникнути, чи вже, як на вершині гори Нево[443], можна побачити топографічні деталі, лініатуру[444] іншого боку.

При цьому, як уже було сказано, варто мати на увазі, що плетиво по цей і по той бік подібне. Давно минув час, коли здоров'я й хвороба розглядалися як альтернатива, те саме стосується й протиставлення будь-яких якостей. Так само втрачається й орієнтація, як у безвітряній серцевині, в оці тайфуна, на магнітній стрілці. Вертається хвиля в море чи відкочується назад, приходить згори чи знизу — визначити за окремими