Читати книгу - "Все королівське військо"

Як я вже сказав, Джек Берден не міг викласти фактів про світ, у якому жив Касс Мастерн, бо не розумів самого Касса Мастерна. Він не міг з певністю пояснити самому собі, чому він не розуміє Касса Мастерна. Але я (той, ким став Джек Берден), озираючись назад тепер, через багато років, спробую пояснити причину.

Касс Мастерн жив не довго, проте досить, аби дійти висновку, що світ являє собою неподільне ціле. Він осягнув, що життя — це величезна павутина і, коли доторкнешся до неї в будь-якому місці, хай навіть ледь-ледь, коливання пошириться по всій мережі, аж до найдальшого краю, і сонний павук відчує той сигнал, ураз пробудиться й кинеться туди, щоб обвинути легкими путами того, хто діткнувся павутини, а потім упорснути йому під шкіру свою чорну смертоносну отруту. І не має значення, чи ти хотів змести ту павутину, чи шарпнув її незумисне. Ти міг зачепити її випадково, весело кудись простуючи чи радісно змахнувши рукою, і сам цього не помітити, але чому бути, того не минути — і павук завжди тут як уродився, з чорною бородою, величезними гранчастими очима, що зблискують, мов дзеркала проти сонця чи як зіниці самого всевишнього, і з гострими жувальцями, з яких скапує отрута.

Та чи міг Джек Берден, такий, яким він тоді був, усе це зрозуміти? Він міг тільки прочитати слова, написані багато років тому,— у відлюдному домі на плантації, коли Касс Мастерн відпустив на волю своїх рабів; у адвокатській конторі в Джексоні, штат Міссісіпі; при свічці в готельному номері у Віксбергу, після розмови з Джефферсоном Девісом; десь на біваці, біля пригаслого багаття, де навколо в темряві спали солдати і ніч була сповнена повільним сумовитим шелестом, ніби то вітер легенько торкався соснового гілля, одначе то був не вітер у сосновому гіллі, а сонне дихання тисяч людей. Джек Берден міг прочитати ті слова, але як він міг їх зрозуміти? Для нього це були всього лише слова, бо в його тодішній уяві світ складався з поодиноких предметів, уривків і уламків речей, наче звалений у купу на горищі занедбаний і геть запорошений мотлох. Або ж являв собою потік явищ, що пропливав перед його очима (чи перед його внутрішнім зором), і жодне з них не було пов’язане з іншим.

Чи, може, він облишив записки Касса Мастерна не тому, що не міг його зрозуміти, а тому, що боявся зрозуміти, бо зрозумівши, добачив би там докір йому самому.

Так чи так, а він облишив ті записки і вступив у новий період своєї Великої Сплячки. Ввечері він повертався додому і, знаючи, що працювати однаково не зможе, одразу лягав спати. Він спав по дванадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять годин і відчував, що все глибше й глибше поринає в сон,— немов норець, який занурюється в темну воду й навпомацки шукає чогось, що може там знайтись і зблиснуло б у глибочіні, якби було трохи світліше,— але світла там нема. А вранці він лежав у ліжку, не відчуваючи ні охоти до чогось, ні навіть голоду, і дослухаючись до приглушених звуків іззовні, що закрадалися, просочувалися до кімнати в шпарину під дверима, крізь шибки, щілинки в стіні, крізь пори в дереві й тиньку. Потім він думав: «Якщо я не встану, то не зможу знову лягти в ліжко». А тоді вставав і виходив у навколишній світ, що здавався йому зовсім незнайомим, але дражливо-незнайомим, наче світ дитинства, в який повертається стара людина.

І ось одного разу він вийшов у той навколишній світ і більш не повернувся до своєї кімнати й до соснового стола. Чорні книги із записами, обручка на шнурку, стара фотографія, пачка листів так і лишилися там разом із чималим рукописом — повним зібранням творів Джека Бердена,— що його верхні аркуші вже почали закручуватися навколо прес-пап’є.

Через кілька тижнів власниця будинку надіслала йому великий пакунок, уклавши в нього все те, що він залишив на сосновому столі. Той пакунок, так ні разу й не розгорнутий, мандрував з ним з одної мебльованої кімнати до другої, з помешкання, де він жив якийсь час зі своєю вродливою дружиною Лойс, аж поки одного дня пішов звідти й не повернувся, до інших мебльованих кімнат та готельних номерів,— великий прямокутний пакунок у пожовклому папері, перев’язаний відтягнутою мотузкою, на якому поволі вицвітали слова: «М-ру Джекові Бердену».

Розділ п’ятий

Так скінчилася моя перша мандрівка в чарівний світ минулого, моє перше історичне дослідження. Як я вже зазначав, лаврів воно мені не принесло. Зате моя друга дослідницька робота увінчалася блискучим успіхом. То була «Справа Чесного Судді», і я мав усі підстави вітати себе з неабиякими здобутками. Дослідження було проведено справді досконало, і його формальну довершеність затьмарювала тільки одна обставина: воно мало певне призначення.

Усе почалося, як уже згадувалось, коли Хазяїн, сидячи в чорному «кадилаку», що мчав крізь ніч, сказав мені (тому, ким став студент-історик Джек Берден):

— Завжди щось є.

А я відказав:

— А може, на суддю й немає.

Тоді він промовив:

— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.

Чорний «кадилак» аж бринів, розтинаючи ніч, шини співали на бетонці, і чорні поля, посмуговані пасмами туману, швидко пробігали повз нас. Бой-Ласун горбився над кермом, що здавалося завеликим для нього, а Хазяїн сидів поруч, дуже рівно, випроставши спину. Я бачив перед собою чорний силует його великої голови на тлі світляного тунелю, в який ми вганялися. Потім я задрімав.

Прокинувся я аж тоді, коли машина спинилась. І зрозумів, що ми повернулися до будинку Старків. Я вибрався назовні. Хазяїн уже стояв на подвір’ї, біля самих воріт, під зоряним небом. Ласун замикав дверці машини.

Коли і я зайшов на подвір’я, Хазяїн сказав:

— Ласун спатиме внизу на канапі, а тобі постелили ліжко нагорі, другі двері ліворуч від сходів. Іди поспи, бо завтра вже почнеш розкопувати, де накаляв суддя.

— Копати доведеться довго,— мовив я.

— Слухай,— сказав він,— якщо тобі не до душі це діло, то й