Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Те, що зробив Сталін, не було ані революцією, ані контрреволюцією, бо траплялися й безпрецедентні речі поруч із чіткими ознаками повернення до російського імперського минулого. Ці елементи революції і традиції були сплавлені разом у щось нове, і досі не цілком зрозуміле. Сталін створив справжню тоталітарну диктатуру й знову централізував те, що вижило, в останню імперію.

Не може не дивувати, яким рішучим він був у намаганні знищити всі досягнення революції. Ліберальне соціальне законодавство, яке свого часу розробила більшовицька інтелігенція й апогеєм якого стали спрощені процедури розлучення та право жінок на аборт за бажанням, було замінено законами, спрямованими на утвердження традиційних сімейних цінностей. Відносну свободу культурного експериментування та інтелектуальних розвідок було підпорядковано цензурі, що стала набагато суворішою за царську. Робітники, які зробили революцію чи для яких її буцімто було зроблено, пережили разюче погіршення якості життя. Селяни, які отримали землю колишніх землевласницьких класів і які, вочевидь, мали найбільшу вигоду від революції, втратили свої господарства — їх було зігнано до колгоспів, у яких вони, по суті, стали рабами, прив’язаними до землі системою внутрішніх паспортів. Марксизм-ленінізм звівся до вихолощеної та скостенілої збірки фраз, якими прикривалося повернення до російського націоналізму, що тепер позиціонувався як радянський патріотизм. Імперське російське минуле було реабілітовано: із царями та всіма іншими. Усі ті зміни, завдяки яким хоч трохи вірилося в національне визволення неросійських народів Радянського Союзу, було повністю ліквідовано.

Були й безпрецедентні речі, що просто вражають. Найбільш схильний до репресій цар — і той ніколи не подумав би про підпорядкування політиці містичних царин мовознавства й генетики. Тепер же навіть найаполітичніших митців, письменників, дослідників і науковців було розподілено на «фронти» класової війни, і кожен із них дістав своє завдання. Ворогів, справжніх та уявних, публічно судили й змушували зізнаватися в злочинах — таких фантастичних, таких апокаліптичних, що звучать вони як звинувачення від Господа Бога проти самого Диявола. Навіть дитячу пошану до батьків було принесено в жертву державі: юний Павлик Морозов, дитина, яка донесла на своїх батьків, став героєм і зразком для наслідування молоді. Усі аспекти людської діяльності — від того, як про події минулого мають писати історики, і до постачання та виробництва заводів, розташованих за тисячі кілометрів, — контролювала Москва.

Потужний елемент централізації було закладено в самому принципі п’ятирічок. За словами Всеволода Голубничого, система п’ятирічок, у якій розподіл і впорядкування ресурсів та програм виробництва відбувалися з одного центру — з Москви, була новим, безпрецедентним чинником інтеграції, організаційною надбудовою, що звела економіку СРСР в єдине ціле[897].

Безумовно, така зміна ситуації — якщо раніше українська економіка була в українських руках і, наприклад, Харків намагався контролювати поточну виробничу діяльність навіть всесоюзних підприємств, а тепер усі важливі економічні рішення ухвалювала Москва, — стала основним поворотом. Водночас національне питання порівняно з економікою належало більше до сфери політики й культури. Нам тепер слід звернути увагу на так звану культурну революцію, із якою справді почався наступ на українську націю.

Придушення української національної культури

Так звана культурна революція 1928–1932 років була невіддільною складовою тоталітаризації Радянського Союзу. Вона мала ознаки революції з самих низів і набула форми «агресивного руху молодих, пролетарів і комуністів проти культурного істеблішменту»[898]. А втім, залишається фактом те, що надання свободи дій цим самопроголошеним представникам пролетарської думки й культури було свідомою стратегією, спланованою на найвищих рівнях політичної влади, стратегією, супроводжуваною показовими судовими процесами й поширенням репресій. Що ще важливіше з погляду радянської України — самопроголошені пролетаризатори чекали від Москви лідерського скерування та натхнення: чи то Авербаха та руху «На посту» в літературі, чи то істориків із середовища «Историка-марксиста». Одні з найвидатніших представників української комуністичної думки — історик Матвій Яворський і філософ Володимир Юринець — стали жертвами «культурної революції» вкупі з такими «буржуазними» мислителями, як Михайло Грушевський та Сергій Єфремов.

В Україні постраждала не тільки національна «буржуазна», а й українська національна пролетарська інтелігенція, що почала зароджуватися. Результат «культурної революції» був неоднозначним. З одного боку, інтелігенція зіткнулася з такою регламентацією, що перестала бути самостійною складовою суспільства. Із другого ж — українське інтелектуальне життя суворо підпорядковувалося Москві.

У войовничіше налаштованого крила партії та органів безпеки завжди було відчуття, що поступки, вимушені з огляду на неп, були тимчасовими, і що настане час, коли режим візьметься за незведені рахунки. У червні 1925-го, за найвищого рівня «лібералізму» режиму, ось такі документи таємно поширювалися поміж усіма співробітниками ДПУ в районах Лубенської округи України:

Як було встановлено, контрреволюційні організації й угруповання на Україні добре обізнані з тим, що ОДПУ тепер вимушено зберігає певну, так би мовити, пасивність, зумовлену й Новою Економічною Політикою, і також міркуваннями уряду, — найвищого порядку.

Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен із нас. І от у зв’язку з цим ОДПУ не повинно втрачати сприятливого моменту для демаскування наших ворогів, із тим щоб у належний час розгромити їх ущент. Саме тому нагадуємо Р. Р. про необхідність глибокого знання й правильного розуміння поточного моменту, що дає нам у руки такі виняткові можливості виявлення К. Р. серед усіх шарів і прошарків населення. Особливо наголошуємо, що такий момент може більше в нашій історії не повторитися. Упевнені, що ілюзії наших ворогів, які допускають думку про капітуляцію Рад. влади, скоро розвіються, а веселі посмішечки на їхніх обличчях зміняться гримасою жаху й дикого тваринного страху перед обличчям усепереможної стратегії комунізму[899].

Ті самі співробітники органів держбезпеки, що поширили цю інструкцію, також віддали розпорядження про особливо пильне спостереження за послідовниками «класового ворога» Михайла Грушевського та Українською автокефальною православною церквою[900]. Імовірно, марксистська доктрина з її наголосом на класовій боротьбі заохочувала цю параною щодо класових ворогів. Упродовж непу безумство стримувалося, а в 1928 році ДПУ дістало свободу дій і влаштувало «викриття» диверсантів на шахтах, і тут-таки з’явилися самопроголошені вартові класової чистоти, які влаштували погроми інтелігенції, відомі тоді як «культурна революція».

Вона почалась у зв’язку з наступом Сталіна на Бухаріна та на «правий ухил». А також була тісно пов’язана з рішенням першого про колективізацію сільського господарства. Першочерговим політичним завданням Сталіна, схоже, була дискредитація суперників, що значилися як прихильники селян і некомуністичних спеціалістів[901]. Звинувачення тих, хто асоціювався з опозицією, у зраді й саботажі завжди було зручним способом їх скомпрометувати, а Бухарін завжди був відомий як