Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Бігти довелося ривками, все-таки я ще не до кінця відновився, і хотілося б зберегти сили для майбутнього бою. Тому деякі ділянки ми йшли, щоб через десяток хвилин знову побігти. Гельт, не ставлячи запитань, прийняв мій темп, лише іноді поглядаючи на мене. Через кілька годин такого темпу я відчув попереду тіньовиків. Сповільнившись, пішов у їхній бік, намагаючись не шуміти.

- За мною, - варто було тільки підійти, як почув тихий голос Гаррета.

Ми рушили вбік, хоч я відчув попереду величезне скупчення людей. Та й табір створював шум пристойний. Через кілька хвилин зрозумів, що ми піднімаємося. Розвідник подав знак, щоб пригнутися, далі ми буквально повзли. Через півгодини такого лазіння, ми опинилися на верхівці пагорба. Розвідники сиділи на деревах, і я наслідував їхній приклад. Коли заліз, весь табір лежав, як на долоні. Почав озиратися в пошуках дозорних, вже точно вони тут мають бути. Тіньовик, що був поруч, зрозумів, кого я шукаю, і, приклавши палець до губ, вказав на найближчі кущі. Придивившись, побачив лежачу там людину. За відчуттями, він був живий. Запитально глянув на Гаррета, провівши долонею по шиї. Тіньовик замахав головою і, склавши дві долоні, підніс до щоки. Спить? Та за таке прибити треба.

Але це й означає, що надовго тут затримуватися не треба. Окинув поглядом табір. Витягнутий прямокутник поперек тракту, з невисоким частоколом. Схоже, вони вже тут кілька днів. В одній частині табору два довгих великих намети, явно для простих солдатів. У центрі польова кухня, навіть зараз там палили кілька вогнищ, готуючи вечерю. В іншій частині, три малих намети, білі з жовтим орнаментом - явно натякали на приналежність до вищих станів.

Проте те, що я побачив далі, мені дуже не сподобалося. І якщо бути чесним - ввело в сказ. За табором стояли жердини з колесами зверху. До них прив'язані поламані, побиті люди. Я бачив, як деякі були ще живі, та схоже ненадовго. Страшна смерть, болісна. На плече лягла рука Гельта, він вказав на тінь піді мною. Вона вирувала в такт почуттям, готуючись вирватися.

Я прикрив очі, глибоко зітхаючи. Спокійніше. Подивившись ще раз на табір, помітив, як солдати тягнуть побиту жінку в намет, зуби стиснулися від злості. Тварини. Знищу.

Нічого не кажучи, поповз назад, я бачив, що потрібно. Збором іншої інформації займуться розвідники. Віддалившись на пристойну відстань, піднявся, обтрусився і пішов у табір. Думки були зайняті «пожираючим полум'ям» - хотілося якось поліпшити цю навичку, розширити діапазон дії. Хоча я до кінця не розумів її впливу, потрібно пробувати. А потім спалити нахрін усю заразу.

Гельт, що йшов поруч, раптово вимовив:

- Той, хто хоч раз став на темну стежку, йтиме нею завжди.

- Ти це до чого?

На запитання мужик просто знизав плечима. Типу, сприймай, як хочеш? Хмикнув, переходячи на біг. Я не збирався скочуватися в криваве божевілля, але й буду чесним до себе. Хоч вбивати мені не подобалося, проте через це потрібно проходити, якщо хочу жити на власний розсуд в цьому світі. І якщо для цього потрібно забруднитися по лікоть в крові - з радістю піду на це.

Але чи зрозуміють інші…

Поверталися в темряві. Коли наближалися до тимчасового табору, я вибудував у голові приблизний план подальших дій. Проте вирішувати Флоренс, а не мені. На шляху трапилися вартові, які без питань пропустили нас. У загоні панувала невелика метушня: хто відпочивав, хто їв, хто обслуговував зброю. Вогнищ не було, все освітлювалося слабенькими магічними ліхтарями. Утім, їжу також розігрівали магією.

Одразу попрямували до Флоренс. Вона схилилася над картою на похідному столі й щось обговорювала з Шакрою. Та побачивши нас, дівчина згорнула сувій, попросивши підлеглого принести води та їжі. Я побоювався, що маг буде насторожено до мене ставитися, але він знову посміхався, поводячись як добрий дядечко. Це тішило, та пам’ятаючи погляд мага, я почав розуміти, що зараз він міг бути під маскою, скриваючи своє справжнє ставлення до мене.

За кілька хвилин решта керівного складу підтягнулася до столу. Ноги гуділи, тож із задоволенням бухнувся на запропоновану табуретку, беручи кухоль.

- Що дізналися?

Я подивився на Гельта, розраховуючи, що той почне розповідати, але він також чекав мого слова.

- Потрібно їх знищити.

Далі коротко розповів про табір і запропонував свій план. Суть була в тому, що я з тіньовиками таємно потрапляю до солдатських наметів, використовую навичку і зосереджуюся на її використанні. Тіні ж спробують вирізати священиків, а загін Химери, коли здійметься плутанина, вривається в табір, вирізаючи всіх.

- Та ти вважаєш нас дітьми Феруса, - дещо здивовано протягнув Даг, пом’янувши бога війни.

Загалом, дивлячись на навички найманців, я бачив, що вони набагато сильніші за звичайний загін. Тих же святенників вони поріжуть на клапті, якщо їх буде небагато. І без підтримки магів.

- Можна і не битися, - запропонував незнайомий мені командир. Я насупився. - Обійдемо по краю, пішим ходом. Вози залишимо в лісі.

- План безкровний, Ніред, але хтось із тобою не згоден, - з усмішкою Флора кивнула на мене. А потім додала: - І мені б не хотілося залишати їх за спиною. Небезпечно.

Даг закивав, погоджуючись. Думаю, якби найманці відмовилися від штурму, я б сам поліз туди. Головне, вчасно втекти з-під удару. У голові клацнуло, згадалося, як мене переслідували, явно відстежуючи моє місце розташування.