Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

обставини загадкової смерті. Вони позначені елементами певної циклічності: у них ніби повторюються або сполучаються факти з віддалених регіонів, із далеких епох. Так, усім відомо, що агенти поліції, які оглядали труп героя, знайшли при ньому запечатаного листа, в якому його застерігали, що з’являтися йому того вечора в театрі було небезпечно; так і Юлій Цезар, коли він йшов у те місце, де його чекали кинджали друзів, одержав листа, якого не встиг прочитати, де його повідомляли про зраду й називали імена зрадників. Дружина Цезаря, Кальпурнія, бачила вві сні, як руйнується башта, яку Сенат звелів вибудувати на честь Цезаря. Напередодні смерті Кілпатріка по всій країні поширилася хибна анонімна чутка, що згоріла кругла башта Кілґарвана, й це могло здатися поганим провістям, бо Кілпатрік народився в Кілґарвані. Ці (та інші) аналогії між історією Цезаря та історією ірландського змовника дають Раєну підстави припустити, що існує таємна форма часу, існує схема, лінії якої повторюються. Він подумав про схему децимальну, яку вигадав Кондорсе; про морфології, запропоновані Геґелем{314}, Шпенґлером і Віко; про людей Гесіода, котрі виродилися, перейшовши від золотого віку до залізного. Він подумав також про переселення душ, учення, яке наповнювало жахом письмена кельтів і яке той-таки Цезар приписував британським друїдам; подумав, що до того як стати Ферґюсом Кілпатріком, Ферґюс Кілпатрік був Юлієм Цезарем. Із цих циклічних лабіринтів Раєна виводить один дивний збіг, але цей збіг одразу заводить його в інші лабіринти, ще заплутаніші й різнорідніші: деякі слова жебрака, що розмовляв із Кілпатріком у день його смерті, були передбачені Шекспіром у трагедії «Макбет». Уже те, що історія наслідує історію, примушувало замислитись; але щоб історія наслідувала літературу — це просто неможливо було собі уявити… Раєн розкопує, що 1814 року Джеймс Александер Нолан, найстарший із товаришів героя, переклав на ґельську мову головні драми Шекспіра; серед них і «Юлія Цезаря». Він також знаходить в архівах рукописну статтю Нолана про швейцарські «Festspiele», грандіозні мандрівні театральні вистави, які вимагають участі тисяч акторів і повторюють історичні події в тих самих містах і горах, де вони колись відбувалися. Ще один неопублікований документ відкриває йому, що за кілька днів до своєї смерті Кілпатрік, головуючи на своїх останніх зборах, підписав смертний вирок зрадникові, чиє ім'я було замазане. Цей вирок не узгоджується з милосердною вдачею Кілпатріка. Раєн досліджує цю справу (його дослідження — одна з прогалин у моєму сюжеті), і йому вдається розшифрувати загадку.

Кілпатрік знайшов свою смерть у театрі, але театром було також усе місто, а акторів був легіон, і драма, яка увінчалася його смертю, тривала багато днів і багато ночей. Ось як усе було.

2 серпня 1824 року відбулася зустріч змовників. Країна визріла для повстання, а проте щось усе-таки було негаразд. Серед змовників, які зібралися на свої збори, був зрадник. Ферґюс Кілпатрік доручив Ноланові викрити зрадника. Нолан виконав доручення: перед усіма зборами він оголосив, що зрадник — сам Кілпатрік. Неспростовними доказами він довів правдивість свого звинувачення. Змовники ухвалили своєму вождю смертний вирок. Той сам підписав свій вирок, але просив, щоб його страта не зашкодила батьківщині.

Тоді в Нолана виник незвичайний задум. Ірландія боготворила Кілпатріка; найменша підозра в його непорядності могла зірвати повстання; Нолан запропонував план, який мав перетворити страту зрадника на засіб визволення батьківщини. Він запропонував, щоб засуджений помер від рук невідомого вбивці за умисне драматичних обставин, які закарбуються в пам’яті народу й прискорять повстання. Кілпатрік дав клятву, що візьме участь у цьому проекті, який давав йому нагоду спокутувати свою провину й буде здійснений через його смерть.

Нолана підганяв час, і він не встигав самостійно опрацювати всі обставини досить складної вистави; довелося запозичити ідею-плагіат в іншого драматурга, у ворога-англійця Вільяма Шекспіра. Нолан вирішив повторити деякі сцени з «Макбета» та з «Юлія Цезаря». Публічна і таємна вистави забрали кілька днів. Засуджений приїхав у Дублін, розмовляв з людьми, діяв, молився, проклинав, промовляв патетичні слова, і кожна з цих дій, які потім підхопить слава, була наперед обміркована Ноланом. Сотні акторів співпрацювали з головним героєм. Ролі деяких були дуже складними; ролі інших — миттєвими. Те, що вони тоді казали й робили, продовжить своє життя у книгах з історії, у палкій патріотичній пам’яті Ірландії. Кілпатрік, захоплений цією ретельно опрацьованою роллю, яка водночас спокутувала його провину й вела його до загибелі, не раз збагачував своїми імпровізованими діями та словами текст свого судді. Так розгорталася в часі ця багатолюдна драма, аж поки 6 серпня 1824 року в ложі з чорними завісами, яка провіщала майбутню ложу Лінкольна{315}, жадана куля нарешті пробила груди зрадника й героя, і той, захлинаючись кров’ю, ледве встиг промовити передбачені його роллю останні слова.

У виставі, яку підготував Нолан, уривки, запозичені у Шекспіра, були менш драматичними; Раєн підозрює, що автор вставив їх умисне, щоб якась особа в майбутньому змогла докопатися до правди. Він розуміє, що й він утворює невід’ємну частину задуму Нолана… Після напружених роздумів він вирішує не повідомляти про своє відкриття. Він публікує книжку, яка прославляє героя; мабуть, і це у сценарії було передбачено.

Смерть і компас

Присвячується Манді Моліні Ведіа

З тих багатьох проблем, які турбували зухвалу проникливість Ленрота, жодна не була такою незвичайною, — такою абсолютно незвичайною, я сказав би, — як ціла низка кривавих подій, що досягли кульмінації в маєтку «Тріст-ле-Руа» серед густих і постійних евкаліптових пахощів. Це правда, що Ерікові Ленроту не пощастило перешкодити останньому злочину, але не випадає сумніватися в тому, що він його передбачив. Не вдалося йому також з’ясувати, хто вбив злощасного Ярмолинського, зате він відгадав таємну систему злочинного циклу та участі в ньому Реда Шарлаха на прізвисько Шарлах Денді. Цей злочинець, як і багато інших, заприсягнувся честю, що вб’є Ленрота, але цей останній ніколи не давав себе залякати. Ленрот вважав себе чистим мислителем, таким собі Оґюстом Дюпеном{316}, але в ньому було щось від авантюриста і навіть від азартного гравця.

Перший злочин стався в готелі «Отель дю Нор», височенна призма якого домінує над гирлом річки з його водами кольору пустелі. У цю вежу (яка так успішно сполучає в собі гидку білизну санаторію, структуру в’язниці з одноманітністю її камер і