Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка ( продовження: 15.12)

Машина повільно рушила з паркування біля лікарні. Денис за кермом, я поруч — злегка притомлена, але з полегшенням у грудях. Його куртка досі була на мені, і пахла так… безпечно.

— Тобі точно краще? — втретє за останні п’ять хвилин запитав Денис, кидаючи на мене тривожний погляд.

— Та все нормально, не переживай, — всміхнулась я. — Їдь, бо ще в дерево вріжешся.

— Я краще в дерево, ніж знову в лікарню, — пробурмотів він, знову кидаючи оком на мене замість дороги.

— Денисе, дорога!

— Ага, ага… тримаю курс, капітане, — він ледь усміхнувся, але напруга з його плечей нікуди не зникала.

Я дивилась на нього й раптом захотілось його трохи розрядити. Ну, не можна ж постійно так панікувати. Тому я притулилася до вікна, стулюючи очі, й тихенько застогнала.

— Ай… — тихо видихнула я. — Голова знову… і живіт наче тягне…

Денис різко повернувся до мене, ледь не в'їхавши в бордюр.

— Що?! Віка! Чекай, я зараз… — він миттєво зупинився біля узбіччя, глушачи мотор. — Тобі зле? Сильно? Я викличу швидку! Або назад у лікарню, швидко!

— Денисе, почекай… — почала я, ледве стримуючи сміх.

— Нічого не чекай! — він нахилився до мене, тримаючи мої щоки в долонях. — Ти зблідла! Або… ні, ти й була бліда. Віка, не мовчи, скажи щось, я не витримаю…

Я дивилась на нього і... не витримала. Захихотіла.

— Денисе… Та жартую я!

— Що? — він завис на півслові. — ЩО?!

— Ну, не міг же я просто сидіти мовчки, поки ти перевіряєш мою температуру кожні двадцять секунд. Я жива, здорова і... в прекрасному гуморі.

Денис на мить просто дивився на мене. Потім глибоко вдихнув, відкинувся на сидіння й затулив обличчя долонями.

— Це найжорстокіший жарт у моєму житті. Я щойно зістарився на десять років.

— Але ж у тебе гарна генетика, витримаєш, — всміхнулась я і ткнула його ліктем у бік.

— Знаєш, — він глянув на мене з такою ніжністю, ніби я щойно врятувала світ, — ще один такий жарт — і я вимагаю моральної компенсації.

— Наприклад?

— Поцілунок. Щонайменше.

— Щонайменше? — прищурилась я. — А щонайбільше?

— Жити з тобою під одним дахом і вставати щоранку, знаючи, що ти поруч. Але поки — поцілунок.

— Ну тоді… — я повільно нахилилась до нього, поки наші губи не зустрілись у м'якому, але довгому дотику.

— Гаразд, — прошепотів він, коли ми відірвались одне від одного. — Я вибачаю цей жарт. Ледь-ледь.

— Зовсім не тримай зла. Краще вже я тебе підколю, ніж знову буду мовчки лежати під крапельницею, — відповіла я, знову вмощуючись зручніше.

— Добре, капітан Жарт. Їдемо додому?

— Повний вперед, шофере.

Денис засміявся і знову завів двигун. Тепер на його обличчі була усмішка — втомлена, щира і закохана. Ми рушили додому, і я знала, що попереду ще буде багато бурь… але поруч був він. І ми точно впораємось.