Читати книгу - "Вода, павутина"

Провів їх стурбований білий вігвам.

Катарина зайшла до хатинки, на хвильку затрималася у ванній кімнаті, роздяглася, здійснила найнеобхідніше і поглянула у дзеркало. Відразу опустила погляд: їй потрібен час, щоб звикнути до світлого волосся. Увійшла до Давидової кімнати, пройшла під білою гірляндою і лягла на його ліжко. Зашурхотіла чиста постільна білизна, і Катарина здригнулася. Увімкнула світло. Все було поміняне. Лягла і заридала. «Верніть мені запах моєї дитини, верніть мені запах».

Алкоголь і заспокійливе її стишили.

І тільки твереза хатинка плакала до ранку.

Сьомий камінь, сьомий вал

— Вііілім, Віілім!

Циліка від ранку кликала нещасного Віліма, піднімала паніку, що «ніц не встигнуть», ходила додому до нареченої пропонувати допомогу, яка насправді була непотрібна, потім просила допомоги, якої ніхто не міг їй надати, почала всіх дратувати, й Іта нарешті наказала:

— Шоб більше ніхто не смів пускати до мене Циліку.

Дамір знав такі «заведені» стани Циліки, знав, що краще не потрапляти їй на очі, і причаївся в кімнатці. Мала Пречиста теж причаїлася. Хоча їх насправді ніхто не міг чути, обоє змовницьки шепотіли.

— Даміре, поглянемо на наречену?

— Не знаю, може.

— Я би дуже хотіла побачити сукню. Впевнена, вона прекрасна.

Дамір почав кривитися.

— Не знаю, яка в неї сукня, наречений після обіду приїде по наречену. Це я почув. Якщо буде досить світло, коли вони будуть сідати в автівку, можемо поглянути від паркана.

— Чудово. Я стану тобі на плече. Мушу побачити наречену.

Несподівано додала:

— Як би я хотіла вдягнути білу весільну сукню!

Дамір замотав головою. Просто не знав, що їй на це відповісти.

* * *

Катарина й Ірма від ранку в поспіху бігали одна повз одну. Ірма не займала ванної кімнати на другому поверсі, щоб Іта у спокої збиралася, і використовувала ванну на першому поверсі. Обидві були в доброму гуморі; незважаючи на все, що сталося у попередні дні, приготування минули добре, Катарина навіть не допитувалася, скільки гостей до них прийде, хто супроводжуватиме Ловро, коли він приїде по наречену, балакали про звичні речі, «ні, то неважливо, заколю брошку трохи нижче, і вона не буде тягнути шовк, та чорний колір тобі чудово пасує, вистачить тільки перлів на шиї, каблуки зависокі, як я витримаю, та коли починаються танці, людина про все забуває, колір волосся в тебе чудовий, на п’ять років тебе помолодив, я тобі поможу зачесатися, я йду до своєї перукарки, це буде довго, побачимось біля дванадцятої, найпізніше, в першій, поможемо Іті вбратися…»

Ірма поспішала до перукаря, Катарина поспішала до Дадика. Ірма взяла сумку з комоду в передпокої і не встигла закласти її на плече, коли Катарина почала знімати свою куртку з вішака, і сестри буквально зіткнулися. В Ірми випала сумка, і вміст повністю висипався на підлогу.

— Божечку, вибач…

Катарина зігнулася, щоб допомогти сестрі зібрати речі. Її рука застигла.

— Ірма, це ж Дадиків мобільний. Чого він в твоїй сумці?

— Уявлення не маю. Я й не знала, що він в мене.

Ірма не піднімала погляду, збирала речі.

- Ірма, я тебе питаю, звідки Давидів мобільний в твоїй сумці?

Ірма люто підвела голову.

— Кажу тобі, не маю уявлення. Я ж не пильную ту торбу кожного дня. Може, Давид його випадково поклав, може, пожартував… Не знаю.

— Ірма, вся сварка з Дадиком почалася через те, що він загубив мобільний. Як ти не знала? Як він ні разу не задзвонив?

Ірма все зібрала і підвелася. Вони були самі на порожній сцені. Сопіли одна на одну.

— Катарина, може, Давид його навмисно вимкнув і поклав в мою торбу. Просто хотів отримати новий мобільний, як і всі діти: якщо вдасться — добре, а не вдасться — знав, де його поклав, і просто сказав би тобі, що знайшов його. Зрештою, ти ж знаєш, що він любить втягати мене у ваші сварки. Покумкай трохи головою. Невже ти й сьогодні, перед Ітиним весіллям, мусиш на мене нападати?

Катарина здалася.

— Вибач, певно, так і є. Побачимо, коли він пробудиться.

Взяла мобільний і поклала його до своєї сумки. Виходили, не попрощавшись.

* * *

Я помічаю, що багато часу проводжу сам. На початку постійно, постійно хтось біля мене був, це було, певно, в перші дні, хоча я, дурень, їх не рахував, та й не міг, бо в палаті завжди було однаково світло, то я й не знав, чи то день, чи ніч. А зараз часто нікого нема. Це, можливо, добре, бо вони, звичайно, думають, ні, не думають, а достеменно знають, що мені ліпше, що я невдовзі остаточно прокинуся і піду додому, і тому вони не сидять постійно біля мене. Все одно я їм вдома швидко набридну.

Але те, що я, як сказав би мій дідо, «зденервований», це точно. Чому? Бо я зм'як і починаю помічати, що мені їх бракує. Не хочу бути сам.

От такий я: взагалі я йду з дому, вожуся трамваєм і можу бути сам до післязавтра, і мені не заважає те, що я сам, але тут я не дуже щасливий від того, що нікого нема. Геть перетворився на дівчинку. Я навіть до тої медсестри звик: тепер і вона почала звертатися до мене «Мишеня», і мене наче менше болить, коли вона коле. Насправді, мене й не болить, але вона цього не знає. Є ще одна, вона ще швидша від тої, яка мене називає Мишеням, але я її не дуже люблю, може, тому, що вона мовчить. І ще одна є, яка сміється на коридорі так, що я чую, коли вона йде до мене, але коли мені щось робить, не сміється, а постійно примовляє: «Сьогодні маємо сонечко, скоро ми встанемо, зараз ми це виймемо, зараз ми те, зараз ми це», що добре і недобре. Недобре, бо я того сонця не бачу і мені шкода через це, а добре, бо вона щось розказує, і пізніше я можу про це роздумувати.

Мені