Читати книгу - "Кінець зміни"

Ванна кімната виглядає наче в якомусь фільмі про кривавих маніяків — і Фредді сидить на унітазі з заплющеними очима, щоб не бачити крові навколо. Їй дико пощастило вижити, і з неї виливається мало не десять галонів сечі. Чорт, ух ти ж і пощастило. А чому я потрапила в цей хріновиверт? Бо фоточку йому принесла. Правду мама казала: доброта карається.

Але якщо вже є час тверезо поглянути на речі, то він саме настав, і Фредді змушена визнати, що сюди її привела не принесена Брейді фотографія — не через неї вона сидить тут у закривавленій ванній з ґулею на голові й діркою в грудях. Вона тут — бо повернулася, а повернулася, бо заплатили: п’ятдесят за сеанс. Просто дівчинка за викликом, подумала Фредді.

Ти розумієш, що це означає. Можна собі казати, що все стало зрозуміло лише тоді, коли Доктор Z приніс флешку, яка активувала той стрьомний сайт, — але ж ти знала й тоді, коли почала ставити оті оновлення на всі їхні «заппіти», правда ж? Просто конвеєр: сорок-п’ятдесят штук на день, доки всі, що працювали, перетворилися на бомби сповільненої дії. Понад п’ятсот. І знала ж ти весь час — то був Брейді, а Брейді Хартсфілд — ненормальний!

Вона натягує штани, спускає воду й виходить з ванної. У кімнату пробивається приглушене світло, але все одно воно ріже очі. Вона мружиться, бачить, що починається снігопад, і човгає на кухню, тяжко дихаючи. Холодильник набитий коробочками з залишками китайської хавки, але у дверцятах є і парочка банок «ред була». Фредді хапає бляшанку, одним духом випиває половину — і їй трохи кращає. Може, це просто психологічний ефект, але нехай.

Що ж тепер робити? Боже, що ж робити? Чи є якийсь вихід із цього всього?

Вона шкутильгає до комп’ютерної, тепер уже дещо бадьоріше, і будить монітор. Шукає сайт zeetheend.com, сподіваючись побачити мультяшного чоловічка з кайлом, — і в неї просто серце йде у п’яти: весь екран заповнює зала з труною і свічками — власне, оце вона й бачила, коли завантажувалася з тієї флешки і подивилася на стартовий екран (замість того щоб усе вантажити не дивлячись, як було сказано). І ця дурна після «Blue Цyster» грає…

Прогортає написи, які пульсують під труною (КІНЕЦЬ СТРАЖДАНЬ, КІНЕЦЬ СТРАХУ…) і натискає «Коментувати». Фредді не знає, як довго діяла ця електронна отрута, але вона вже викликала сотні коментарів.

Сутінковий77: Яка смілива правда!

ЗавждиЕліс401: Коли б мені сили на це, вдома все так погано!

МавпаВербана: Люди, тримайтеся, терпіть! Самогубство — це боягузтво!!!!

ЗеленоокаКиця: Ні, самогубство БЕЗБОЛІСНЕ і стільки всього змінює.

Виходить, тільки оця «МавпаВербана» проти? Але Фредді не має часу гортати коментарі й дивитися, чи справді вона (чи то він?) у меншості. Та воно поширюється, як грип, думає Фредді.

Ні, скоріше як ебола.

Вона дивиться на репітер: саме в цей момент «ЗНАЙДЕНО 171» змінюється на «ЗНАЙДЕНО 172». Новина про рибки-цифри поширюється швидко, і до вечора повмикаються майже всі «заппіти». Демо-екран гіпнотизує, робить людей сприйнятливими. До чого? Ну, наприклад, навідатися на сайт zeetheend.com. Чи, може, тим, у кого «заппіт», туди й ходити не треба. Може, вони його ігноруватимуть. Чи люди справді вчинять за гіпнотичною командою і вб’ють себе? Ні, правда ж, ні?

Правда?

Фредді не може зважитися на ризик вимкнути репітер, боячись, що знову прийде Брейді, але ж сайт?

— Тобі пиздець, падлюко! — каже вона й береться до клавіатури.

Не минає й тридцяти секунд, коли вона здивовано бачить на моніторі повідомлення: «Ця функція не дозволена». Фредді пробує знову, потім зупиняється. Наскільки вона розуміє, коли вона ще раз спробує щось зробити із цим сайтом — у неї накриється все: не тільки оця електроніка, а й банківські картки, рахунок, мобіла, навіть, блін, права водійські накриються. Якщо хтось уміє програмувати таку погань, то це тільки Брейді.

Йопть. Треба тікати звідси.

Вона вкине якісь шмотки у валізу, викличе таксі, поїде в банк і зніме всі гроші, які має. Вийде щось із чотири тисячі доларів (у глибині душі вона розуміє, що сума ближча до трьох тисяч). З банку — на автовокзал. За вікном кружляють сніжинки: схоже, буде велика заметіль — і, може, по сніжку вона швидко втече. Але якщо треба буде на вокзалі кілька годин кантуватися, вона перекантується. Чорт, та навіть спатиме там, нехай. Це все Брейді. Він розробив складний план, якийсь новий Джонстаун[55], і ті перероблені «заппіти» — лише частина задуму, і вона йому в цьому допомогла. Фредді не уявляє, як це все діятиме, але дізнаватися не хоче. Їй шкода тих, кого може затягти в «заппіт», кого штовхне на самогубство той дурний веб-сайт, хто не буде здатний замислитися, що ним хтось маніпулює, — але наразі вона має подбати про себе. Вона в себе одна.

Фредді якнайшвидше повертається до спальні. Витягає з шафи стару валізу — але тут їй бракує кисню, і від хвилювання й неглибокого дихання ноги стають немов гумові. Фредді вертається до ліжка, сідає на нього, опустивши голову.

Помалу, полегеньку, думає вона. Віддихайся. Не все одразу.

Тільки от через дурну спробу зламати той сайт вона не знає, скільки часу в неї лишилося. І тут з комода лунає пісенька «Boogie Woogie Bugle Boy» — і вона тихо зойкає. Фредді не хоче відповідати на дзвінок, але встає. Інколи краще знати.

2

Сніг лишається ще не надто густим, доки Брейді з’їжджає з федеральної автостради на виїзді номер 7, але на внутрішньоштатному шосе 79 — тепер він в отакій глушині — сипле вже сильніше. Покриття поки що мокре й чорне, але доволі скоро сніг нападає, а до того місця, де він надумав залягти й узятися до справи, й досі всі сорок миль.

Озеро Чарльз, думає