Читати книгу - "Подорож на край ночі"

— Докторе, пообіцяйте мені, — благала вона занепокоєно, — що нічого нікому не розкажете. Присягніть мені, — молила бідолаха.

Я пообіцяв усе, чого вона хотіла. Простяг руку. Там було двадцять франків. Вона спроквола зачинила за мною двері.

Унизу вже чекала Беберова тітка, цікава дізнатися, що сталося. «Що, не краще?» — запитала вона. Я збагнув, що консьєржка вже півгодини стерегла мене тут, унизу, щоб дістати свої звичайні комісійні: два франки. Щоб я часом не вислизнув. «А в Анруїв усе гаразд?» — випитувала вона далі, сподіваючись і тут винагороди. «Мені не платили», — відповів я. Це теж була правда. Наготовлена тітчина усмішка щезла, вона скривилась, вочевидь не повіривши мені.

— А, докторе, для вас, бачу, не таке вже й лихо, як вам не платять! І ви хочете, щоб вас поважали люди? Хай відтепер вам платять гроші, інакше ви їх ніколи не побачите!

Тітка мала слушність. Я пішов додому, бо, як виходив, поставив варитися квасолю. Настав час, тільки-но западала ніч, іти купувати молоко. Вдень люди глузливо посміхалися, коли бачили мене з пляшкою. Мимоволі. Погано, звичайно.

Як настала зима, я нескінченні тижні й місяці валявся на ліжку. Щодня дощі й туман, усе підпливало водою.

Хворих не бракувало, але серед них було обмаль тих, хто міг чи хотів платити. Медицина — невдячна царина. Коли чекаєш гонорару від багатіїв, скидаєшся на лакузу, а коли від злидарів — на грабіжника. «Гонорари»? Ото вже слово! Хворі не мали досить грошей, аби їсти й ходити в кіно, тож чи слід забирати їхні останні шеляги ще й на свої «гонорари»? Надто тоді, коли їм і до смерті недалеко. Бентежишся. Попускаєш віжки. Стаєш добрим. І гинеш.

Коли минув січень, я спершу продав свого буфета, щоб, як пояснював у кварталі, вивільнити місце й перетворити їдальню на гімнастичну залу. Чи хто повірив мені? В лютому задля сплати податків я позбувся велосипеда й патефона — його перед від'їздом подарувала мені Моллі. Він награвав пісеньку «No more worries!». Я ще й досі пам'ятаю ту мелодію. Це все, що в мене залишилося. Мої платівки вже давно помандрували в крамницю до Безена, згодом він їх усе-таки продав.

Щоб стати ще багатшим, я розповідав тоді, що збираюсь, коли настануть перші погідні дні, купити автомобіля й тому мені треба мати наготові трохи готівки. По суті, мені бракувало тільки духу, щоб по-справжньому взятися до лікарської роботи. Коли мене вели до дверей, після того як я вже дав поради й виписав рецепт, я починав викладати цілу купу всіляких пояснень, щоб лиш на кілька хвилин відсунути мить оплати. Мов та повія, я не знав, що діяти. Більшість моїх пацієнтів були такі знедолені, смердючі, підозрілі, що я завжди запитував себе, де вони візьмуть оті двадцять франків, які мають дати мені, і чи не вб'ють вони мене замість відплати. Яка ганьба! Певне, до смерті червонітиму.

«Гонорари»! Нехай їх так і далі називають мої колеґи-лікарі — ті, хто ще не пройнявся огидою. Неначе це слово їм цілком зрозуміле і його не треба пояснювати… Ганьба! Сам я не міг не вимовляти цього слова й насилу видушував його. Я добре знаю, що пояснити можна все. Але той, хто забирає сто су в бідного і знедоленого, назавжди лишається паскудою! Саме відтоді я вже знав, що став не меншим паскудою за першого-ліпшого мерзотника. Тільки не думайте, ніби за їхні сто су чи десять франків я влаштовував оргії і коїв усілякі безумства. Аж ніяк! Адже найбільший шмат тих грошей відкраював домовласник, але й така причина не править мені за виправдання. Хотілося б, звичайно, щоб вона була виправданням, але виправдань поки що нема. Домовласник іще гірший за лайно. Так-то.

Через те, що я страшенно переживав і мусив ходити під зимовими крижаними зливами, я й сам став скидатися на сухотника. Фатальна доля. Саме вона спіткає ту людину, що змушена зрікатися майже всіх задоволень. Коли-не-коли мені траплялося купувати і яйця, але головний мій раціон складався, зрештою, з бобів і квасолі. Варилися вони дуже довго. Находившись по хворих, я годинами просиджував на кухні, дивлячись, як кипить каструля, а оскільки я жив на другому поверсі, з вікна відкривалася чудова панорама затильного подвір'я. Затильні подвір'я — це кам'яні мішки будинків серійного виробництва. Я мав удосталь часу розглядати своє подвір'я, а надто дослухатися до нього.

На нашому подвір'ї падали, розбивалися й відскакували крики і зойки двадцяти збудованих по колу будинків, додавало свою розпачливу лепту й дрібне птаство консьєржок, що з самої весни, якої ніколи не бачило, кудкудакало в клітках біля вбиралень; усі вбиральні купчились у тьмавому затінку, хитаючи розбитими, роззявленими дверима. Сотня п'яниць чоловічої й жіночої статі населяли ці цегляні кошари, і їхні хвальковиті пересвари, невиразні й велемовні прокляття луною котилися по подвір'ю, надто після суботнього сніданку. То був час найбільшого піднесення в родинному житті. Зі сварки і чарки народжувалась бійка. Таточко вимахував стільцем, — є на що подивитись, — мов сокирою, а матуся сікла головешкою, наче шаблею. Стережися, немічний! Найбільше діставалося найменшим. Тумаки і удари прибивали до стін геть усе, неспроможне оборонитись та відповісти: дітей, собак і котів. З третьої склянки вина — каламутної, найлютішої — починав страждати собака: йому розчавлювали лапу, щосили притоптавши її ногою. Це навчить його, як відчувати голод саме тоді, коли хочеться їсти й людям. Кожен з реготу аж за боки брався, коли собака скавчав мов зарізаний і ховався під ліжко. То був сигнал. Ніщо так не підохочує жінок напідпитку, як страждання тварин, а бики не завжди під рукою. Знову спалахує суперечка, прокидається нездоланне бажання помсти, перед ведуть уже жінки, пронизливими покликами вимагаючи чоловіків на герць. Далі вже катавасія, розлітається потрощене в друзки хатнє начиння. Двір збирає ввесь той гармидер, луна ходить по темних закутках. Верещать перелякані діти. Нарешті вони побачили, що криється в душах таточка й матусі. Лаючись, батько-мати мало не блискавицями побивають власне поріддя.

Я не раз було кілька днів чекав того, що трапляється інколи після подружніх сварок.

Те діялось на четвертому поверсі навпроти мого вікна по той бік подвір'я. Я нічого не бачив, зате чув усе добре.

Усе на світі має один кінець. І то не завжди смерть, часто це зовсім інше й набагато гірше, надто коли йдеться про дітей.

Ті пожильці мешкали саме на такій висоті, де вже