Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Альпах, півтора року перебував в полоні у Північній Італії. 26-річний Петро Ковалишин із села Настанів на Тернопільщини юнаком виїхав у Канаду, за революційну діяльність був засуджений на 5 років і депортований у Польщу. А на початку вересня 1920 р. став червоноармійцем. Після війни Петро Якимович закінчив Харківську школу червоних старшин, отримав звання комдива (генерал-майора) та у серпні 1936 р. безпідставно заарештований і розстріляний.

Взимку 1921 р. 1-й Галицький полк у складі дивізії Й. Якіра передислокувався до Умані. Невдовзі сюди прибули галицький курінь П. Шеремети із 44-ї дивізії і запасний галицький курінь з Вінниці. Всі частини об’єдналися в 1-й Галицький полк 45-ї дивізії. Його командиром був призначений М. Яцків, комісаром О. Нагуляк. Секретарем партбюро полку обрано І. Цепка. В редакції дивізійної газети працювали М. Козоріс, М. Ірчан, Р. Заклинський, в політвідділі – О. Кожан, П. Гудзюк, куренями командували П. Шеремета, Ю. Кметик, І. Мазяр. Галицький полк був однією з кращих бойових частин Української робітничо-селянської армії. У березні 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові нагородив його орденом Червоного прапора.

Весною 1921 р. полк отримав назву 402-й Галицький, а влітку почалася демобілізація бійців старшого віку. На мітингу в Умані В. Затонський сказав, що стрільці можуть при бажанні повернутися додому. Тоді до Галичини виїхало 800 осіб. У липні 1922 р. на вимогу Польщі 402-й Галицький полк було розформовано. Залишено лише сотню охорони штабу дивізії в Умані. Напередодні до галичан приїздив голова ЦВК Г. Петровський, голова уряду Х. Раковський. Вони займалися питаннями влаштування стрільців і старшин, ділові і військові якості яких цінувалися дуже високо. Багато хто з них залишилися в Червоній армії й досягли високих посад. Так, колишній селянин із Прошової на Тернопільщині Степан Підлісний закінчив академію, командував полком, загинув під час боїв у Фінляндії. Остап Стеця став генералом ПНР, Онуфрій Нагуляк у 1932 р. очолив Харківську школу червоних старшин, а невдовзі був розстріляний. Така ж трагічна доля спіткала П. Сампару, Б. Петрицю, П. Соколовського, Ю. Гоїва, М. Романюка, П. Демчика, В. Романишина, М. Чеховича, М. Чишкевича, В. Онишкевича та інших[526].

Політика українізації, перехід до непу, що розгорнулися після війни, підняли моральний дух і творчу наснагу галицьких емігрантів, яких у 1925 р. було 50 тис.[527] Багатьом з них довірили відповідальні посади в партійних і радянських органах, державних установах Харкова, Києва, Полтави, Вінниці, Умані, Бердичева, інших міст України.

Восени 1921 р. з нагоди четвертої річниці Жовтневої революції радянський уряд оголосив амністію рядовим учасникам військових формувань Колчака, Денікіна, Петлюри, Врангеля, крім офіцерів. Восени 1923 р. на IV з’їзді рад Київщини В. Чубар, говорячи про помилування Ю. Тютюнника, сказав: «Ми маємо вже розклад білої української еміграції. Незабаром обдурені селяни і робітники прозріють, коли вони побачуть, що тільки з робітничо-селянським урядом можна провадити роботу в тому напрямку, щоб перейти до мирної праці, вернутися до своєї країни, щоб творити нове життя». Тоді ж, наприкінці жовтня, у пресі з’явилося звернення до всіх українських військових емігрантів Ю. Тютюнника, який у серпні прибув на Радянську Україну і під тиском ДПУ закликав усіх стрільців повертатися до рідних домівок та працювати на користь свого народу. В ті дні він ще вірив у милосердя радянської влади[528]. Але у 1929 р. генерал був арештований і розстріляний, між іншим, разом із денікінським генералом Я. Слащовим, який теж потрапив у сталінський зашморг.

А взимку 1922 р. у Відні утворилася Спілка провідних діячів УНР, яка невдовзі звернулася до більшовицького уряду з проханням про амністію і висловила готовність співпрацювати з радянською владою. Мабуть, певну роль зіграла таємна зустріч після конференції в Генуї 1922 р. президента Української Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевича і голови Раднаркому УСРР Х. Раковського, бо вже 15 листопада 1924 р. з Йозефова на Україну виїхав перший транспорт із 150 галицьких стрільців і старшин. 20 листопада 1924 р. до Харкова виїхало ще 100 старшин Галицької армії на чолі з її колишнім командувачем, полковником Грицем Коссаком[529]. Через півроку прибула ще одна група, у складі якої був Мирослав Ірчан. Наприкінці 1924 р. в Чехословаччині залишилось лише 3 із 15 тис. галицьких військових. Більшість роз’їхалася по домівках. Крім того, у 1921–1922 рр. в УСРР прибули понад 80 тис. військовополонених, біженців і військових емігрантів із Польщі[530]. Уряд республіки надав їм житло, роботу за професією. І це при тому, що в Радянській країні було не менше 1,2 млн безробітних[531]. Багато галичан влилось у червоноармійські ряди.

Немало їх осіло в столиці, особливо у наркоматі освіти. Тут вони завжди отримували допомогу від наркома Миколи Скрипника, який постійно цікавився подіями у поневоленому краї. У вересні 1929 р., повертаючись із Берліна, він побував у Львові, запрошував галичан до Радянської України[532]. До речі, саме це стало чи не основним звинуваченням його з боку сталінських поплічників. Навіть тодішній голова ВУЦВК завжди урівноважений Григорій Петровський на похоронах М. Скрипника у липні голодного 1933 р. говорив: «Микола Олександрович, на жаль, підпав під вплив зграї Ерстенюків, Яворських, Баданів (усі – галичани. – Авт.) та інших недобитків петлюрівщини і вони творили за його спиною свою каїнову роботу»[533].

У харківських, київських вузах і наукових інститутах працювали академік Матвій Яворський, професори Михайло Лозинський, Іван Сіяк, Михайло Баран, Микола Балицький, Роман Ерстенюк, Тарас Франко, Никифор Гірняк, Володимир Гадзінський. Директором музею Т. Шевченка у Харкові був Ростислав Заклинський. У Харкові і Полтаві очолював трудові школи Федір Замора. У Таращанському технікумі й Житомирському сільгоспінституті викладав іноземні мови Федір Бекеш. Колишній командувач ЧУГА Василь Порайко обирався головою Полтавського губвиконкому. Невдовзі В. Порайко, вже тоді заступник голови Раднаркому республіки, сам потрапив у чорні списки, відтак – у сумнозвісні єжовські «рукавиці».

Активну участь у процесі українського національного відродження взяли талановиті галицькі письменники, члени товариства «Західна Україна» Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, Михайло Козоріс, Іван Крушельницький, Роман Сказинський, Василь Атаманюк, Яків Струхманчук, Іван Ткачук та інші. Колишній командир полку ЧУГА Михайло Дацків і Лесь Курбас очолили Харківський театр «Березіль», на сцені якого виступало сузір’я прекрасних галицьких акторів, таких як Мар’ян Крушельницький, Ольга Рубчак, Осип Гірняк, Амврозій Бучма, Володимир Блавацький, Гнат Юра, які прийшли з фронтового театру УГА.

Однак на рубежі тридцятих років ставлення до західноукраїнської політеміграції круто змінилось. Восени 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК й ЦКК КП(б)У новий комдиктатор республіки П. Постишев зухвало заявив: «М. Скрипник висував