Читати книгу - "Євпраксія"

— Я б хотіла вийти звідси вдень, коли світить сонде, аби всі бачили, і від'їхати з Верони в пишноті ще більшій, ніж прибула сюди.

Ось безмежність жіночих примх!

— На жаль, дочко моя, це неможливо. Ми вимушені дотримуватися обережності. Але вже за Вероною тебе зустріне почет, гідний твого сану і твоєї чистоти.

— Коли це буде?

— Коли звелиш.

— Так усе просто?

— Твої недостойні слуги все підготували.

— І можна вже сьогодні?

— Вдосвіта найліпше, дочко моя.

— Чому не звечора бодай?

— Найліпший час — передсвітанкова пора. Сплять чисті душі, але сплять і негідники.

— Хто прийде за мною?

— Коли дозволено буде, ми обидва.

— Ви і Заубуш? Без нього не можна? Не хотіла б його бачити. Але зате вельми хоче його бачити моя Вільтруд. Гаразд. Я згодна.

— Веліть дівчині готуватися в путь. Ми візьмемо все найцінніше, що тут вє.

— Небагато маю тут. Усе лишається імператорові.

— Про твоє майно подбають згодом, дочко моя. Євпраксія покликала Вільтруд. Абат тихо зник. Дві пари очей зустрілися поглядами. Дві спільниці. Залежні одна від одної, незважаючи на різницю в становищі. Бо хіба є хтось незалежний на цім світі?

— Що ми братимемо? Ваша величність? — захапалася Вільтруд. — Ми заберемо все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я…

— Ми нічого не візьмемо звідси. Тут на всьому печать неволі. Не хочу більше неволі. Полиш усе! Подай мені он той псалтирик! Більше не хочу нічого.

Цілий день Євпраксія не їла, не підходила до вікна, боялася визирнути, боялася зустрітися поглядом з сокольником: ану ж запримітить, як лихоманкове зблискують їй очі, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка била її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злістю не знати й на кого. Коли ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, нові підступи імператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинів і абата Бодо? Бо що таке абат? Чи вона знала цього чоловіка? Знала його молитви, пусті слова про блаженних, намагання виправдати все на світі. А тимчасом світ сповнений такої неправди, що не хочеться й житина ньому.

Нарешті дочекалася. Прийшли одразу обидва. Були поштиві й уважні, Вільтруд крутилася десь позад них, готова до послуг і допомоги, так само нетерпляча в очікуванні свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.

Заубуш виступив трохи наперед. Змінився до невпізнання. Постарів, побільшало рубців на обличчі, важче тягнув свою дерев'янку, якось мовби навіть злагіднів увесь. Чи то їй тільки здається? А може, й не винен? І Журина, і колись сестра Генріхова Адельгейда, то все злочинна воля імператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германців знаряддя виною не обтяжується. Навіть шибеницю звуть святим деревом.

Не час було про чиїсь провини. Час визволення — для дій.

— Ваша величність, — вклонився Заубуш, — дозвольте я проведу вас через сторожову вежу…

— Соколину, — поправила його Євпраксія.

— Прошу? — барон справді був невпізнанний…

— Я сказала: Соколина вежа. Так вирішила її назвати.

— Ваша воля, ваша величність.

— Окрім того, не хочу, щоб мене вели. Пройду сама.

— Ваша величність, сторожа…

— Я — імператриця. Хто може йти поперед мене?

— Так, ваша величність. Але сторожа… Вона нічого не знає.

— То й ліпше.

— Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас… Небезпечно будити сплячого собаку.

— Я зроблю так, як вважаю за ліпше. Гідність моя не може бути зашкоджена.

Втрутився абат Бодо.

— Дочко моя, ми повинні бути обачливі. Але Євпраксія затялася на своєму. Вона не хоче нічиєї милості. В кожного ув'язненого лишається єдине право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього права, але пригнічувала її непотрібність світові й людям. Куди втече, що вона світові й навіщо? Тепер прийшла звістка, що її десь ждуть, що її долею клопочуться найвищі особистості, вона вдячна була і тим, і цим, які сповістили їй. Але перший крок хотіла зробити сама. Навіть загинути в останню мить, але зберегти гордість, полишити по собі добру славу. Це ліпше, ніж у ганьбі й пониженні діставати власну свободу з таких злочинних рук, як у цього барона.

— Вільтруд! — покликала дівчину. — Одяг і інсигнїї імператриці!

Дівчина метнулася до скринь, хапливо діставала одяг, прикраси, корону, золото, самоцвіти. Шурхіт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота, зблиски діамантів у сутіні вежі. Вдруге в житті надягала Євпраксія урочисті шати імператриці з піднесеністю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед вінчанням у Кельні і ось тепер, коли відважилася вбратися так, щоб здобути собі волю.

Одягання забрало багато часу, і чоловіки вже неприховане тривожилися, але Євпраксія була мов суцільний спокій.

— Тепер можемо йти.

Кинула на обох чоловіків погляд, повний погорди, стала спускатися першою, не озираючись, вийшла в перехід між вежами.

Рукатий кентавр проводжав Євпраксію, і веселощі його тепер уже не видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли імператрицю ув'язнено в цю похмуру вежу.

Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для нагадування про веселощі й красу життя.

Євпраксія не озиралася, не дивилася, знала все про кентавра, бачила веселий розкид його копит, химерну борідку, чашу з вином. Так само не дивлячись, знала, що в найвищім отворі Соколиної вежі непорушно стоїть мовчазний похмурий чоловік, стоїть перед безмежним темним простором, сам темний постаттю и лицем у передсвітанковім мороці, але світилося їй те лице ам сюди буйним подихом волі, зоріли для неї очі сокольника, мабуть, ладнався він випустити відразу мало не всіх своїх соколів на честь її визволення, щоб почалося воно у розсвисті дужих крил, в нестримності й захваті.

Імператриця дивно схитнула головою, тьмавий блиск од корони вдарив кудись угору, ніхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє Євпраксй сокольник зі своєї вежі, зате молода жінка знала про те, бо хода її відразу зробилася легкою мовби летючою.

— Benedictus, qui venit іn nomine Domini — пробурмотів абат Бодо, а Заубуш проказав якусь із своїх найтяжчих лайок. Буде йому сто тисяч свиней, коли через ослячу впертість цієї жінки все загине!

А Євпраксія вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксія — Адельгейда, імператриця. Була ув'язнена як проста жінка. Всі в'язні однакові, їх об єднув неволя. Звання не важать. Охоронці звикають до своєї зверхності, пильновані трактуються ними як упосліджені, скинуті на саме дно існування істоти, яким уже ніколи йе дано піднятися. І коли й може бути для них вихід, то лиш в єдиному напрямку: до смерті.

Кнехти за