Читати книгу - "БотакЄ"

class="p1">…важко говорити нехаотично, коли з’являється хаотичне одкровення. Бачу шлях спасіння, відродження і переродження України. Це може навіть бути основою державної політики, вектором, загальнонаціональною ідеологією, щоденною психотерапією, базою для педагогіки, методом фальсифікації історії, програмою партії влади, візитівкою країни у світі, рятівною галуззю економіки, віднайденим сенсом буття мільйонів громадян, підставою для нової міфології, найсвіжішого фольклору, актуальною темою для українських митців усіх жанрів, усіх видів мистецтва.

Очевидно, що без насильства України не побудуєш.

Але це насильство добре тим, що воно нагадує примусову ін’єкцію опіуму - потрібно дуже небагато часу, щоби те, що нав’язано насильно, стало річчю першої необхідності.

А ще потрібно пам’ятати, що детермінізм є самообмеженням. Треба вирватися поза нього. Хоча би до рівня екологічної логіки - все пов’язано в усіх керунках, від наслідку до причини так само близько, як і від причини до наслідку. І до всіх інших речей, які співіснують одночасно, різнопросторово, різночасно і однопросторово. Коли мурашка, вбивши тлю, несе її труп на своїх плечах своїм родичам на вечерю і ледь устигне перебігти дорогу, коли ти… Те все має значення і для мурашки, і для тебе, і для всіх інших. Якби інакше, то було б інакше.

Мій план простий. Нам кажуть - побудуємо сильну Українську державу, буде все: сильна українська кінологія, кінокритика, критика, кіно, порнографія, риторика, вірусологія, віруси і так далі. І ще нічого нема.

А якщо інакше… Якщо обрати, скажімо, квітникарство.

Квітникарство - основа національної ідеології, політики, векторів, партійності, маневрів, спільних навчань, обміну досвідом, причина офіційних візитів, тема дипломатичних переговорів, підстава кредитів та інвестицій, засіб консолідації…

Звичайно, без насильства України не побудуєш. Треба все закріпити на законодавчому рівні. А в Конституції додати, що Україна - країна квітів.

Далі справа досить проста.

На кілька років припиняється оподаткування квітникового підприємництва. Кожен ЖЕК мусить засадити квіти на своїй території. У бюджеті передбачаються гігантські витрати на квіти. До шкільної програми вводять обов’язковий курс квітникарства. Мерії займаються муніципальною територією. Кожен мешканець будинку мусить висаджувати квіти на балконі. Кожен землевласник повинен мати квітник. Державний інститут квітникарства має кілька спеціалізованих журналів, програми на телебаченні, гігантський виставковий центр. Кожна обласна адміністрація, кожне лісництво засновує шкілку-розсадник, де вирощують екзотичні дерева і кущі. Армія допомагає, альтернативна служба - на квітниках. Реєстр безконечний…

Щось мусить змінитися на краще. Принаймні буде більше квітів. Наше підсоння благе.

А там, де квіти, не вдається так смітити. І поводишся трохи інакше.

Там, де квіти, треба бути обов’язковим, дбайливим і старанним (навіть пити так не можна, бо вони чекають і все відчувають). Треба бути лагідним і погідним. Треба думати про когось, про світ, інший світ і про себе.

Треба стати мудрим, роботящим, уважним, спостережливим, старанним, умілим, дбайливим, дисциплінованим, правдивим, ніжним, охайним, безстрашним, терплячим…

Так і може статися Україна. Завдяки квітам…

1914.

…нічого не можу із собою подіяти. Хоча живу цілком інакше, найпромовистішими видаються метафори еротичні.

Якби мусив звести до чогось такого свій досвід України, свої з нею стосунки, те, що вона мені про себе розповідала, то визначальним я обрав би кунілінґвус. Не простий статевий акт і не справжній статевий акт. Лише відкритість, довіра, дозвіл, заборона, заміна, половинність і позамежовість водночас. Не знати, що краще. Не знати чому, але так є. Бо так. Бо є. Бо таке. І можна було би більше нічого не пояснювати…

2005.

…кілька років тому я мусив дати собі раду з поважною світоглядною кризою. Тоді разом зійшлося все те, що справді хвилює, чим переймаєшся. Все те робить внутрішнє життя напруженим і таким, що тисне на оболонки зсередини. Просто через голову стає важко тілові. Звичайно, що йшлося про Україну. Про мою Україну. Бо що ще може викликати подібний тиск (ясно, що любов, але вона тоді була досить лагідна).

Я зауважив, що потрапив у пастку. В найвищий вияв стресу, коли вже немає ні радості, ні аґресивності, ні готовності до самозахисту. Лише покірне бажання заховатися в нору, під ковдру, в кут. Спати і чекати, що з тобою зроблять.

Почалося все з відчуття рідного міста. Улюблені декорації, необхідні персонажі раптом перетворилися на прокляття. Невже завтра буде те саме? Тих кілька вулиць, тих кількадесят зустрічей, тих кілька тем до розмови, які не зношуються роками, які не отримують жодного розвитку і відомі наперед.

Тоді перекинулося далі. Оце я. Оце моя батьківщина. Когось із нас немає. Бо я - вона, вона - це я. Оскільки я є, то тоді де вона? Але ж і вона є об’єктивною реальністю. Тобто нема мене. Як усе заплутано. І - цілком не ясно. А ще треба додати таку річ, що все, що відбувається зі мною, укладається в рамки загальнолюдського. І все, що є на моїй батьківщині, може ці загальнолюдські речі забезпечити. Що ж тоді означує і мене, і мою батьківщину?

Порятувала Йоанна. Вона прийшла ззовні. З-поза України, із-за меж дотичності мого щоденного вічного життя. Але приїхала для того, щоби подивитися на місто (точніше на простір), у якому це моє життя відбувається, на топографію з порозсіюваними особистими слідами подій, рухів, спогадів, речень, видив і знань.

Було літо (таке літо, що досить лише одного слова - літо). Ми мали годину. Потрібно було показати щось найголовніше, бо неможливо показати всього. Найкраще було би познайомити з кимось близьким, але це було би типовим виявом чоловічої безвідповідальності - перекласти відповідальність на близьких. Зрештою, нікого близького якраз у той момент не було близько.

Стислість часу (чи до секунд, чи до годин, чи до днів або років) іноді дає чудесний ефект. Дозволяє вчинити так, ніби цього часу безмір. Так іноді кіно вкладає у дві години хоч який відтинок часотривання. Наша екскурсія теж була подібна на кіно. Таке, коли сенс залежить від послідовності окремих вибудуваних епізодів і навіть кадрів. Дуже важливо, що ці кадри не супроводжувалися жодними текстами і позакадровими коментарями. Вся археологія кожного місця, всі асоціації і особисті сліди залишилися непроговореними.

Спочатку була ріка. Кам’янистий пляж, ями, за течією і проти течії, запах води, який за такої води надовго влазить навіть не у шкіру. Потім ми пішли на обмежену чотирикутником старих будинків площу перед першим міським костелом. Бароко. І сонце там завжди світить бароково - переповнено, виснажливо і бурхливо тихо. Правдива Латинська Америка. А тоді - для