Читати книгу - "Володимир"

- Спочинь, мій княже, спочинь! - шепотіла Рогніда. - Тихо в теремі. Спить син наш, спить весь город Київ, засипай і ти...

Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогніда, Тихо, як тихо!

І раптом у цій тиші десь недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далі все дужче, голосніше.

Рогніда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотіла встати, зачинити вікно - нехай спить князь!

Але князь уже прокинувся - в сірій пітьмі Рогніда побачила, як він підняв голову з подушки, прислухається.

- Володимире! - промовила тоді Рогніда. - Мені здається, що це плаче дитя... Він слухав.

- Так, це плаче дитина.

- А звідки вона тут, у нашому дворі?

Володимир мовчав, устав з ложа і ступив босоніж кілька кроків до вікна. Темна постать його вимальовувалась на сірій полотнині неба.

- Ти чого встав, Володимире?

Дитина плакала й плакала - тепер ще дужче, так, ніби їй щось дуже боліло.

- Володимире!

Чути було, як він заломив пальці.

- Що це за дитина? - вкрай стривожившись, запитала Рогніда. - Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире ?

Він обернув до неї обличчя і відповів:

- То плаче син забитого брата мого Ярополка.

- Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив мені про неї?

- А що мені про неї говорити? - роздратовано сказав Володимир. - Брата Ярополка немає, хіба не однаково - є чи немає в нього дитини?!

- Ой ні, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горі, виявляється, є ще один княжич...

- Цей княжич не буде на заваді ні мені, ні моєму сину.

- Я не про те, не про те говорю, Володимире... Адже коли є княжич, то в нього є й мати - княгиня?

- Рогнідо! - суворо вже сказав Володимир. - Невже ти боїшся ще однієї якоїсь княгині?

- Ні, Володимире, - у словах її відчулись сльози. - Ти мене не хочеш зрозуміти й не зрозумів. Я не боюсь ніяких княгинь, знати ж, що тут, на Горі, живе ще одна княгиня, повинна...

- Що ж, - промовив Володимир, - на жаль, тобі нічого знати. У цієї дитини була мати - жона князя Ярополка Юлія, тепер її тут, на Горі, немає.

- Вона померла? Володимир мовчав.

- Скажи, Володимире... Я боюсь подумати, може, її вбили разом з мужем Ярополком?

- Ні, ні, ні! Її ніхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Києва, бо після смерті мужа свого поїхала з Києва.

- Поїхала з Києва? Чому? Куди?

- Ні я, ні хтось на Горі цього не знає. Княгиня Юлія взяла з собою всі свої добра, поїхала, з слугами своїми, може, з грецькими купцями...

- Як страшно! - вирвалось у Рогніди. - І я не збагну, Володимире, для чого це їй було робити? Адже ти сам говорив мені, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горі... Ти сам, княже Володимире, пам'ятаєш, після смерті мого батька, хоч він був твій ворог, дозволив мені жити в Полотську як княжні... Ти - справедливий князь. Що ж сталось з Юлією? А може... може, хтось підняв на неї руку, вбив?

- Ні, ніхто з руських людей не підняв і не міг підняти руки на княгиню Юлію. Я нічого не знаю, Рогнідо. Є на світі багато такого, чого не можна ні зрозуміти, ні пояснити.

- Тобі дуже важко...

- Дуже важко, Рогнідо... Ярополк був моїм братом, Святополк же брату чадо...

Рогніда довго мовчала, а потім запитала:

- Скажи мені, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка?

- Ні, Святополк народився після смерті Ярополка, весною цього літа. Він не знає свого батька.

- Він не знає свого батька... А коли його мати зникла з Києва?

- Княгиня Юлія зникла недавно... А втім, хіба це не однаково, Рогнідо? Її немає, чуєш, немає!

- Так, - згодилась вона, - це справді однаково... Мені не однаково тільки те, що неспокійний ти, Володимире.

- А як же мені бути спокійним? Ця дитина кричить серед ночі, її крик, як привид брата, заповзає мені в душу... Мені здається, що це кров Ярополка стукає в моє серце...

Рогніді було невимовне важко, з цим криком дитини сюди, в терем, і в її душу вповзала тривога, цей крик був віщуном чогось страшного й непоправного для неї.

Проте вона розуміла, що зараз, у цю хвилину, Володимирові, либонь, важче, ніж їй, і тому схопилась у темряві з ложа так, як була, в одній тільки довгій сорочці, з розпущеною косою, підійшла до Володимира, обняла його за плечі.

- Ну, не печалься, не печалься, муже мій! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чуєш, як стало тихо, мій любий.

Він бачив у сутінках її світле обличчя, очі, в яких тьмяно грав відсвіт великої зорі, що висіла низько над обрієм.

- Справді тихо, - притулився він обличчям до її теплої щоки. - І не тому тихо, що замовкла оця дитина. Ні, мені чомусь завжди тихо біля тебе.

- Спасибі, - тепло промовила Рогніда. - Ти знаєш, як я тебе люблю, тобі завжди буде зі мною тихо, спокійно...

8

Пракседа працює в княжому теремі, робить усе, як робила й раніше, коли є надоба, княгиня Рогніда дає їй ключі, доручає взяти те чи те в клітях, медушах, бертяницях. Все йде, як і колись, княгиня Рогніда надто багато взяла на свої плечі, Пракседі мусить бути нібито вільніше, легше.

Але ключниця затаїла злість у своєму серці, їй здається, що полунощна княгиня кревно образила її, ключі, які висіли колись біля пояса, нині лежать на лаві в світлиці княгині Рогніди, о, як мучать ці ключі Пракседу!

І от серце Пракседи не витримало, зрадило.

- Добре в тебе дитя, княгине, - промовила Пракседа, коли була з Рогнідою тільки вдвох у спочивальні. - Красиве дитя, тихе, смирне, ніхто в теремі не чув, щоб воно плакало.

- А чого ж йому плакати? - стоячи над колискою, відповіла княгиня. - Зараз йому тільки спати, виростати, дитя...

- Ой, не говори, княгине, - зашепотіла Пракседа. - Не кожне дитя таке, як