Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Балче,— перебиває Агнешка.— Я ніколи не зверталася до давніх звичаїв, коли хотіла поцілуватися.

— Це щиро? Я не впізнаю тебе.

— Впізнаєш.

— А зараз не хочеш?

— Ні.

— На згоду?

— Щодо згоди — згода. Краще не сварімося.

— Отож, коли ти захотіла... Так-так. Виходить, ти не така вже й недосвідчена. Скажи, що ти робила тоді, над озером, з тим... Колумбом?

— Цілувалася.

— І тільки?

— Зеноне, не сварімося сьогодні.

— І все-таки шкода, що я забув баклажку. Хоч би сам трохи хильнув.

— І сам залишився б тут. Біля мене ти вже не будеш пити. Ніколи.

— Часом ото я задумуюсь,— Балч ледь стримує вже чутне в голосі роздратування,— звідки це з’явилася в тебе отака відраза.

— Відраза — добре слово. Чи ти знаєш, чого я втратила всіх, усіх своїх? І Кшися теж, брата, хоча він і пережив ту ніч. Коли гітлерівці оточували Волічку, наші партизанські вартові спали. Бо були зовсім п’яні.

— Військово-польовий трибунал.

— Обійшлося без трибуналу. Гітлерівці замордували всіх. І партизанів. Вартових перших.

— Не знав про це. Ти ніколи не розповідала.

— Коли я мала тобі розповідати? — в питанні бринить смуток і докір.

— Дійсно.— Балч схиляє голову донизу, насуплюється.

— Зеноне,— прохаюче нахиляється Агнешка в його бік.— Чому ти знову дозволив Завислякові? Тоді ж, коли ти заборонив, я так зраділа. Насправді. Чуєш, прошу тебе, заборони йому... заборони їм усім раз і назавжди.

— Це не так просто,— говорить Балч понурим, невиразним голосом.— Заборони, заборони... Ти ж не питаєш мене, звідки я беру на це все. Хоча б на твою забаганку, на ту школу. Може, думаєш, що ті, з повіту, такі щедрі? В них теж непереливки.

— Не звертай на школу, шановний товаришу Балч. Я можу працювати без нічого, в холоді.

— Це я знаю. Але діти не можуть.

— Все-таки це не привід. Закрий ту гуральню — і все.

— Не так просто...— повторює Балч.— З цього ми тут починали. Перша, найдавніша традиція,— це слово він підкреслює з притиском і сарказмом.— Звикли мої люди, призвичаїлися. Що б я їм тепер сказав?

— Ну й ну! Яка делікатність!

— Ти цього не розумієш, бо не все знаєш про мене. Я міг після війни кинути якір, де б забажав, пропонували мені то те, то інше, навіть височенькі посади — не схотів. Вирішив залишитися тут. Бо для мене краще бути богом у Хробричках, аніж наймитом в якійсь там конторі. Таким уже народився. Люблю бути кимось. І мати щось.

— Ким же ти є? І що маєш?

— Атож. Раптом виявляється, нібито треба знати, ким і що?

— Не дивись, будь ласка, на цвинтар.

— Гаразд. Отож — на Хробрички. Чудовий звідси вид, різноманітний. Мертві, живі. Що ж вибрати? Не знаю. Агнешко, це дуже погано, що ти потрапила до нас.

— Не бачу зв’язку з попереднім.

— Почекай-но трохи, зрозумієш. Ще до твого приїзду усе тут мені остогидло. З іншої причини, просто з безнадійної нудьги. Приїхала ти, і я змінив свій план. Якщо ти залишишся тут, подумав, то і я залишуся. А якщо ти не витримаєш і втечеш, то я теж виїду звідси. Бачиш, яку добру нагоду мало село — позбулося б диктатора. Якби ти в той час знала мій намір, втекла б, правда?

— Ні,— відповідає Агнешка не задумуючись, лагідним і м’яким тоном.

— От іще. Чорт...— Балч ламає кілька сірників, поки йому вдається запалити цигарку. Одночасно з глибокою затяжкою він опановує себе, заспокоюється.— Жалкую, що я тоді не залишив тебе тут саму,— каже якось безбарвно, без інтонації, скорше до себе, аніж до неї, немовби повторював вже раніш обдумувані міркування.— Тоді я ще міг би це зробити. Потім усе вже переплуталося. Можу, напевне, й тепер плюнути на ці погані Хробрички й піти. Але вже не сам. Отож, значить, що ж його робити? Міг би послухати тебе, змінити все це, що тут натворив, і себе також. Вивернути навиворіт. Але тоді вони всі спитають мене, для чого чи для кого зробив отак? Бо тут на селі безкорисливість вважається нібито чимось поганим, тут ніхто за її допомогою не здобуде собі ніякого престижу. Отож або я зумію дати потрібну відповідь на таке запитання, або ж не зумію — й тоді стану звичайним блазнем, посміховиськом, чого не переніс би навіть одного дня. Таке ото зачароване коло, чорти б його взяли! Може, махнути рукою та й піти до Бобочки, хай поворожить.

— Ти думаєш тільки про себе. Щоб, боронь боже, чогось не сталося. А хіба певний ризик, приятелю, без гарантії й гарантованої оплати, не може бути благородною справою?

— Що ти знаєш про ризик? Ти ж в ідеальній згоді зі своєю роллю. Освіти каганець на