Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Можеш іронізувати, а я хотіла б, щоб саме так було. Але поки що цього немає. Зачароване коло — це є і в мене. Ще з першого дня я повинна була кричати, бити на сполох. І що ж? Сиджу тихесенько, втішаю себе, що якось-то впораюсь. А це вже анітрохи не схоже на мужність і енергійність, на чесність і добросовісність. Отже, я теж егоїстка й боягузка. Не кричу, бо тоді довелося б звідси виїхати. А я не хочу виїжджати, я хочу бути тут.
— Розумію, школа.
— Ні. Не тільки.
Незважаючи на те, що вона заперечила досить слабко, все ж ці слова, вимовлені дзвінко й твердо, забриніли, як певне визнання й виклик. Балч не відразу відповів. Задивившися на вогник цигарки, він збирався з духом і кілька разів безмовно поворушив губами, аж поки вона почула:
— Навіть те, в чому ти себе звинувачуєш, досить нелюдське. Не по-людському пристойне чи не по-людському пишне, що, власне, одне й те ж. Ти дограєшся до найгіршого, от побачиш.
Але його очі, котрі вона бачить трохи збоку, хоч і сказав він це мало не пошепки, зовсім не грізні. Не злякалася, вся подавшись до нього, вичікує. Відчуває, що вся ота надмірна грізність слів не замикає, а відчиняє бажання вилити свою душу.
— Я розпитував про тебе у декого,— каже Балч трохи хрипкувато.— Міркував: не прибула ти сюди так собі, з власної наївності, без якоїсь провини, гріха чи грішка. Без цього не відрядили б сюди. Бо сюди засилають, як на кару. Однак не допитався. Й тепер не знаю, хто ж ти насправді і яка ти є.
— Але ж ти бачиш яка. Така, яка є. Ні ліпша, ні гірша.
— І це дуже погано, що не гірша.
— А яка б тобі користь з цього?
— Яка потрібна. Було б по-людському, звично.
— Невже ти так погано думаєш про людей?
— Мушу. Тоді в мене все вирівнюється. І сам я вирівнююсь. А так ти мені псуєш усі рахунки.
— Що ж, думай про мене, вигадуй щонайгірше.
— Я це й роблю. Безперервно,— зиркнув на неї мимоволі, з розпачливою щирістю.
— І як, допомагає? — І тінь гіркої усмішки.
— Ні, грім би його бив, не допомагає! Дівчинко, що це ти зі мною виробляєш? Якби не ти... Я ж ніколи не мав ніяких сумнівів. Свистав я на всякі абстракції. А ти мене примушуєш грати в котика-мишку. Змушуєш, щоб я вірив у щось, чого немає, що просто неможливе. Про що я взагалі не знав. А ти спокушаєш мене, нібито все те є, нібито воно можливе. Змушуєш мене переконатися в цьому. Ні, не вірю!
— Чи й справді ти думаєш так, Зеноне? Не відповідай — подумай: дійсно так?
Мовчить він — і довго мовчить.
— Ні,— заперечує сказане нарешті й продовжує не без здавленого примусу: — Я вже нічого не знаю напевне.— І вибухає: — Занапастив я себе, втратив спокій! Через тебе...
Після довгої паузи знову обзивається Агнешка, говорить повільно, мов шукає потрібної форми вислову для надто важкої думки:
— Спокій, однак, Зеноне, до тебе не вернеться. І до мене. Ті наші зачаровані кола якось, видно, сплелися між собою. Склалося так, начебто ми прагнули одержати одне від одного допомогу чи й порятунок. Тільки ніхто з нас — ні ти, ні я — не бажає поступитися.
Вона замовкає, діткнута його дивним усміхом. Не дивним, а тим, найкраще знаним, найчастішим, злим.
— Отже, гаразд, гаразд,— відказує він байдуже, нібито зненацька охоплений нетерплячкою чи втомою, намагаючись уникнути її прикрого, здивованого погляду,— Облишмо все те. Відбій, пора спочинку.
— Зеноне!
— Що? — він дивиться на неї з невинним збентеженим невіданням, немовби тільки що прокинувся зі сну.
— Ти в кожній такій розмові маєш два язики, два голоси. І щоразу я попадаюся в цю сіть.
— А хіба ми вже говорили? Про що?
— Не жартуй так. Я не люблю, коли ти стаєш таким.
— Це він, бачите, тільки такі коники викидає, фіглі.
І все...— Балч раптом передражнює звичну примовку Павлинки, котру та любить вживати, коли захищає Януарія.— Агнешко. Я за все життя не звірявся ще нікому, тобі першій. А це нелегко. Соромно мені буде потім, що отакі розвів теревені, що так ото це мені гладко йде. Захворію від сорому.
— Жалієшся.
— Так. Час минає, а ми ні про що серйозне. А Семен не повертається.
— Виходить, ти Семена чекаєш, чекав...
— А ти думала, що...— Його недобрий усміх, ще виразніший як попередні, не хоче запобігти її розчаруванню.
— Для мене все одно, Балче,— твердо говорить Агнешка.— Можливо, ми вже не скоро зустрінемося знову. Хотіла б тільки знати...
— Гаразд. Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.