Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— У тебе якийсь клопіт. Я в цьому певна: це просто вгадується. Який?

— Ет, такий собі.

— Отже маєш. І через мене. Розкажи.

— Минув уже. Такий собі.

— І ще, про отого Заритка. Що ти з ним зробив?

— Нічого. Він сам з собою зробив. Я йому, давно радив взятися за столярство. Але нічого, виживе. Я передав йому... привіт. Через Семена. Він зрадіє.

— Слухай.— Агнешка підводиться, стає перед Балчем.— Скажи мені, тільки щиро, бо це для мене дуже важливе, найважливіше.— Збирає сили; нелегко їй зважитися на таке питання: — Чи ти не думав, чи ти ні разу не подумав, ані на якусь мить, що це я...

— Що, що ти?

— ...писала скаргу на тебе?

Балч вибухає голосним, щирим сміхом. Встає, несамохіть простягає до неї руку.

— Обізвалася жінка, нарешті! А я вже сумнівався. Бо тільки — людина й про людину, і ні про що інше не чув я за весь час оцього відмінювання.— Не випускає Руки, яку вона подала йому, з своїх двох.— Ах, дякую тобі за турботу про мене у хаті отого скаута, чи піонера, чи як його там, молодого Кондери...

— Звідки це ти знаєш? — жахається Агнешка. Відчуває в ту ж мить, як її обличчя заливає рум’янець. А тут ще й тон його, якийсь такий собі, легковажний. Звільняє свою руку від його потиску.

— Трохи від старого, трохи в місті, а про решту сам здогадався. Але все те — дитяча забавка. Ні, Агнешко. На тебе я не подумав. Зрештою, я знаю й так, хто скаржився. Сьогодні переконаюся.

— І це тобі вдасться? Як?

— Дізнаюся в коменданта міліції. Це більш певне, аніж торгуватися з Мигдальським, дідько з ним.— Та, помітивши в її очах переляк, додає: — Комендант запросив мене на скромний парубоцький обід.

— Зважуй свої підозри, Балче. Можна помилитися, скривдити когось.

— Я не помиляюся. Ну й дурненька ти!

— Бо ти погано з нею поводишся, Зеноне, нечемно,— Агнешка навіть і не помічає, що цими словами поділяє його здогад і мимоволі когось обвинувачує.

— Якщо цікавишся, то скажу: підшукую для неї посаду. Могла б улаштуватися в Джевинці, але дуже близько. Хай би йшла якнайдалі звідси.

— Вона вже знає про це?

— У неї ще є час дізнатися. Чекай...— Балч якусь хвилю прислухається.— Ні. Це щось здалося.

— Повертайся в село, Зеноне. На святий вечір.

— До кого?

— Павлинка дуже просила.

— Там буде й Пживлоцька, й Зависляк. Не хочу.

— Я теж. Ну, то, може, підеш до Пащуків? До Пелі?

— О, вже знов обізвалася в тобі жінка. Браво, це вже вдруге. Але якщо хотіти, то тільки до тебе.

— Не запрошую, бо не маю на що.

— Ти маєш усе, що я можу хотіти, Агнешко.

— Не говори такого. Мене просто турбує. Турбує те, що ти будеш пити горілку в коменданта.

— Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.

— Не кажи цього. Але прошу — не пий.

— Дуже просиш?

— Дуже.

— Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...— його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.— Жінка повинна бути...— і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,— ...ти повинна бути такою, як...

— Без порівнянь, Балче,— і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.— Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!

— Виходить, ще й ревнощі! Чудово! — Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.— Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.

— Ні!

— Невже ти не за цим сюди прийшла?

— Балче!

— Дійсно, мене саме так звати. Ну, не будь же ти бог знає чим. Велике мені діло.

— Ні!

— Не хочеш? Справді? Чому?

— Тому! — Агнешка з люттю дихає прямо в його розкритий рот. А коли він намагається відірвати її від землі, вона несподіваним ударом п’яти підгинає його ноги. Одначе на коліна падають обоє, бо він не випускає її з щораз міцніших обіймів. І шепоче, немов самим блиском оголених зубів, близьких, усе ближчих і ближчих:

— Гаразд... поміряєшся силою... як з ковалем...

Проте Агнешку охоплює кволість. Ці секунди мчать дуже швидко й дуже повільно. Секунди, затьмарені ним, роздутою жилою на його лобі,