Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хлопці, тут ще, як за царя Гороха: не всім відомо, що таке електрика, — зауважив Мартин.
Ігор вчув у цих словах ніби докір на власну адресу: мовляв, для чого ти завів нас у цю глушину, де світять гасовими лампами. Поспішив запевнити:
— Гоша з Манією живуть у гарному будинку, чотириповерховому. І хоч електрика не в усіх цих хатинках, а на вулиці, бачте, здорово світить.
— А я чув, що крадуть тут, за Євбазом, роздягають уночі. Для того й ліхтарі поставили, щоб крали менше, — сказав Славко.
— Звичайно, — розсудливо зауважив Мартин, — ліхтар допоможе. Грабіжник побачить, що на тобі. Добротне пальто — знімай, стара куфайка — йди далі. А в темряві міг би й помилитися.
— Далеко ще? — не терпілося Славкові.
— Та ні, — Ігор подивився на свою карту. — Звернемо за ріг праворуч, а там і цей чотириповерховий будинок.
Будинок, у якому справляли новосілля Гоша-масажист і Маша-кіномеханік, тільки недавно накрили новим дахом і поштукатурили. При світлі ліхтаря, що стояв перед будинком, було видно зроблений на стіні під дахом медальйон із цифрою «1945». «Ніби спеціально для Гоші, — подумав Ігор. — Бо саме в цей рік і побралися вони з Машею».
Молодятам дали окрему квартиру на першому поверсі. Колись це, мабуть, була двірницька. Кімната й кухня, на кухні водогін, під ним старовинна мідна раковина.
— Заходьте, заходьте, — радо зустріла їх Маша, коли вони почали тупцювати біля порога, налягаючи на милиці. — Заходьте, не бійтеся наслідити. Я підітру, коли що…
Славко крадькома глянув на підлогу — від їхнього взуття розливалися чорні калюжки. Але Ігор, помітивши, як знітився Славко, весело зауважив:
— Ти, Машо, дякуй богові, що у нас по одній, а не по дві ноги. Уявляєш, скільки б це тут було грязюки, якби сюди увійшло троє двоногих лобуряк?
— Ідіть-но в кімнату, — покликав їх Гоша. — Що ж це ви так довго? Старий рік скоро скінчиться.
Маша поглянула на ходики, що цокали на стіні:
— Ще чотири з половиною години. Ви пробачте, хлопці, ви тут собі сідайте, радіо послухайте поки що, а я тут по хазяйству…
— Зачекайте, — попросив Славко. — Моя мати казали, що перший раз до хати з порожніми руками…
Ігор підніс пальця до губів:
— Мовчи! — І до Маші й Гоші: — Ми-то й справді не з порожніми руками… Та доки Кремлівські куранти не проб’ють й «Інтернаціонал» не зіграють, ми вас і поздоровляти не будемо, і того, що в мішку, не покажемо, хай Славко хоч гопки скаче.
Ігор помітив, що Маша жодної миті не стояла на місці: то підняла ланцюжок новеньких ходиків, то увіткнула в розетку шнур чорної тарілі репродуктора, то обсмикнула блузку. Потім хутко зникла на кухні. Вона була зовсім іншою, ця Маша, в своїй новій хаті і за своїм чоловіком. Жінка була весела, і кожна річ, до якої торкалася її рука, теж ніби веселішала на очах. Ходики зацокали чіткіше, хвацько відлічуючи секунди й хвилини, чорна таріль репродуктора по самі вінця наповнилась веселою музикою, кокетливо зойкнула стара канапка, на яку вони всілися.
— А в нас до війни теж була така церата, — сказав раптом Мартин.
— І в нас! От слово честі, і в нас така була! — зрадів Славко. — А може, й зараз є?.. Ось повернусь додому й застану. Може, й лишилася, га? А що їй зробиться? Війна війною, а церата цератою. Німцеві вона ні до чого. Я так гадаю, що німець її не взяв. Вона у нас на ріжках трохи попротиралася…
Він дивився на Гошину й Машину церату. По блідо-жовтому полі церати бігли коричневі трактори, і ще там були розсипані колоски. Трактори й колоски, трактори й колоски… Славко згадав, якою радістю в дитинстві було сідати до столу, вкритого такою цератою. Вона хоч і стара, старіша, може, за Славка (принаймні він не пам’ятав, коли її купили), та все ж завжди була невід’ємною частиною їхньої хати, як бабина мідна ступка (малим Славко був твердо переконаний, що їй тисяча років), як залізне ліжко з блискучими нікельованими кульками (котрі Славко часто відкручував, і його кожного разу били по руках), як важкий дубовий стільчик, з яким бабуня ходила доїти корову Калину. Малий Славко, траплялося, розмазував ложкою по цераті кашу або кисіль, розмазував густо й старанно, так, що тракторів та колосків видно не було. Тоді бабуся сплескувала руками, казала: «І в кого воно вродилося таке нелюдяне?» І вже був забезпечений Славкові ляпанець, а то й два, та все ж наступного разу він знову замазував трактори й колоски кашею чи киселем…
Славко зачудовано озирався по кімнаті. Вія давно не був у звичайному людському житлі. В роки війни траплялося ночувати в хатах або забігти води напитися чи відро позичити, але всі ті людські оселі, що давали йому тимчасовий притулок, не залишилися в пам’яті. Так, наче бачив їх уві сні, а коли прокидався, не пам’ятав майже нічого. І свою рідну хату, свою домівку, де він народився, чомусь ніколи не випадало йому згадати в деталях, з тими любимими дрібничками, з яких складається життя. Згадуючи свій дім, Славко бачив маму й бабусю, одноногого дядька Гарасима, а тата свого він ніколи не бачив… А ось церата з тракторами й колосками, залізне ліжко з блискучими кульками, бабусин стільчик, мідна старезна ступка самі по собі, поодинці не пригадувались йому ніколи. І тільки зараз спогади дитинства чомусь враз ожили, відсунувши кудись далеко і сьогодення, й недавнє минуле…
Бідненька квартира була у Гоші з Машею. Стіл, вкритий цератою з тракторами й колосками, кілька придбаних на ринку, почорнілих від часу, поточених шашелем стільців, якась подоба буфета, подоба шафи… Ці предмети схожі були на шафу та буфет лише тому, що стояли в кімнаті. Винеси їх у двір — і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.