Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Гаразд, десять! Ох і важке ремесло!

— Це ви мені говорите? Я колись просидів півгодини у такому кріслі, як ваше, — і мене охопило шаленство.

Капітан і стерновий повернулися на борт, а ввечері Герасім пішов розрахуватися з кіром Ламбрінісом.

— Візьми револьвер, бо коли повертатимешся, то й ніч тебе захопить, — порадив Антон.

— Не треба, досить з мене й ножа. Та й який там дідько буде зв'язуватися з таким обірванцем-моряком, як я?

Герасім пройшов уже половину пристані, коли почув голос, який гукав по-грецьки:

— Гей, палікаре! Смачний був ром?

Стерновий здивовано повернув голову. Якийсь моряк із чорного вантажного пароплава злісно скалився до нього через парапет. Щось у ньому було знайоме, але лише побачивши назву корабля, Герасім згадав, де він його зустрічав…

— Який тісний світ! Ти й досі на «Оріоні», негіднику? А я вже думав, що ти за два місяці продав усі шлюпки й знайшов іншого капітана, щоб погубити і його!

Моряк лайнувся, Герасім відповів, як умів тільки він, і пішов далі не оглядаючись.

Коли стерновий пішов, Антон поставив людей на вахту, дав усім гроші, бо не хотів, щоб люди, йдучи до міста, після стількох місяців життя в морі були з порожніми кишенями, а сам пішов до будинку Аднани.

З «Оріона» спускалося двоє здоровил. Один із них, побачивши капітана «Сперанци», завагався, але, здогадавшись, що той його не знає, рушив уперед, уздовж пристані, наздоганяючи товариша.

Антон минув майдан канатників, пройшов бульваром до другої вулички, там повернув праворуч і відчинив низеньку голубу хвіртку. Перед ним було довге й вузьке подвір'я, заросле торішньою пожухлою травою, з низенькою хатинкою ліворуч, перша кімнатка якої виходила на вулицю.

Серце Антона стиснулося ще раз. Аднана з однієї в'язниці потрапила до іншої. Вона провела в рабстві найщасливіші дні дитинства, замість того, щоб, ні про що не думаючи, бігати по березі моря, стрибати на одній нозі по майдану, плавати від однієї пристані до другої…

Тепер вона опинилась на цьому тісному подвір'ї, куди не долинає навіть шум моря, біля цієї запущеної хати, яка не схожа на хату дитинства, і буде турбуватися про напівсліпого батька.

— Ми тут! — гукнула Аднана з глибини двору.

Перед коморою, що замикала подвір'я, стояв примітивний механізм для сукання мотузок — колесо заввишки в ріст людини. Аднана крутила його однією рукою, а другою махала гостеві. З середини колеса стирчав гак, за який зачіплювалась голова конопляної куделі — оце і все устаткування. Старий тримав куделю між ліктями й повільно попускав між пальцями конопляні нитки, які колесо сплітало в канат.

Антон Лупан зрозумів ще тоді, коли привів Аднану додому, що за цілий день старий не міг зробити більше десяти кілограмів каната, а тільки на цій вулиці було п'ять майстерень, кожна з яких виробляла сто разів по стільки.

— Але ж вони не такі, як мої! — сказав старий, з глибоким сумом похитуючи головою.

Може, й справді канати ручної роботи міцніші, але покупці шукали дешевих, моряки купляли те, що було в лавках. Кілька старих капітанів, зрідка прибуваючи в Марсель, інколи заходили сюди купити канати, до яких вони звикли. Але в порт приходило дедалі менше вітрильників, а старі капітани зникали один по одному.

— Тату, давайте трохи перепочинемо! — запропонувала Аднана.

Антон відвів її вбік. Він знову вагався, але вже не так, як уранці, — і серце в нього билося інакше, і очі блищали інакше, і інакше він стискував кулаки. І раптом сказав, відважно дивлячись їй в очі:

— Аднано, ми вирушаємо через Атлантику!

Ці слова, сказані швидко і впевнено, ніскілечки не здивували маленьку сирену, і вона сказала теж швидко й рішуче:

— Візьми й мене з собою!

— Ні, Аднано… Там дуже важко… Але ти нас чекай, ми повернемось… А тим часом екіпаж «Сперанци» вирішив тебе удочерити і доручив мені подбати про вашу долю. У твого батька поганий зір, він скоро не зможе працювати.

— Зможу, зможу! — м'яко, але вперто сказав старий. — Цю роботу треба робити руками, а не очима. Аби пальці були вправні, очі можуть і відпочити.

— Я хотів відкрити для вас квітковий магазин, він тобі найкраще підійшов би. Але мої люди не розуміють, як можна торгувати квітами. І тоді Ісмаїл запропонував, як він говорить по-нашому: «Робити хліб!»

— Тобто пекарня! — вигукнула Аднана, враз відчувши запах борошна, гарячої печі, запаморочливий дух печеного хліба, забувши на мить, що сирена залишається самотньою.

— Годувати людей — це дуже добре! — жваво обізвався старий.

— Отже, ми зійшлися на пекарні, — вів далі Антон. — Я вранці бачив оголошення, що здається в найм пекарня, і подумав, що Ісмаїлова думка найпідходящіша… Зараз уже все вирішено — залишилось тільки підписати контракт. Два робітники й майстер погодились залишитися з тобою.

— Отже, з завтрашнього дня почнемо пекти хліб? — вигукнула Аднана.

— Можна і з завтрашнього.

— З'явиться нова фірма: «Пекарня «Сперанца». Екіпаж не буде проти?

— Навпаки. Зрадіє від щирої душі.

Старий підвів очі, і в його голосі почулось пожвавлення:

— Будемо робити сухарі для моряків! Це краще, ніж булочки…

— Зараз із сухарями справа складніша, ніж колись. Бо кораблі, які йдуть у далеке плавання, мають на борту власні пекарні. Але оскільки мова зайшла про сухарі, — провадив далі Антон Лупан, — прийми, Аднано, будь ласка, замовлення від «Сперанци»… А зараз ходімо оформляти документи.

— Ти знаєш, — сказала дівчина, коли вони йшли до хвіртки, — я познайомилася з тим хлопцем із песиком. Це син нашої сусідки, пані Флоріон, вона тримає овочеву лавку. Чоловік її був митник, але загинув кілька років тому