Читати книгу - "Шхуна «Колумб», Микола Петрович Трублаїні"

Одного разу гідрофони відмітили, що над човном пройшов пароплав. Про це старший офіцер доповів командирові. Тоді човен спинився і простояв доти, доки спостерігач е повідомив, що звуки пароплава зникли.

О другій годині дня в посту центрального управління знов почулася тривожна розмова. Командир наказував комусь по телефону не втрачати надії, не вдаватись у паніку, пропонував відкрити якісь крани й обіцяв швидкий порятунок. Люда чула лише слова командира і не розуміла, в чім справа, але догадувалась, що в якійсь частині підводного човна людям загрожує небезпека. Поранений ствердив її догадки, — він теж чув розмову в центральному посту. Повернувши до дівчини голову, розповів їй російською мовою, що в торпедному відділі на носі не вистачає повітря. Командир розпорядився спробувати випустити стиснене повітря з балона при торпедному апараті. Це дасть додаткову кількість кисню, але набагато збільшить атмосферний тиск. Проте кількість вуглекислоти в повітрі залишається та сама, бо з розмови командира можна було догадатися, що в торпедному відділі не працював регенератор, призначений для очищення повітря.

— Більше двох годин там не проживуть, — сказав поранений.

Хвилин через тридцять — сорок у центральному посту знову залунали телефонні дзвінки, і знов командир наказував, умовляв, обіцяв. Нарешті, почувся наказ, переданий по телефону в машину, вимкнути електрику торпедному відділові. Поранений сперся на здоровий лікоть, очі в нього блищали, він зашепотів:

— Вони загрожували викинутись на поверхню з торпедних апаратів. Тепер вони не зможуть впустити стиснене повітря в торпедні труби.

Час ішов невимовно повільно, і дівчина відчувала агонію людей, що перебували за якихось двадцять п'ять метрів від неї: темрява, важке повітря і свідомість швидкої неминучої смерті.

Човен усе повз і повз. Минула година, півтори. Можливо, в торпедному відділі вже панувала смерть. Поранений заснув. Люда простягла на столику руки й поклала на них голову. Так нерухомо сиділа довго, їй здавалося, наче в каюті теж не вистачає повітря. А в голові гуділо, дзвеніло…

Човен спинився. Світло електричної лампочки погасло, в каюті зробилось напівтемно. В центральному посту почулися телефонні розмови:

— Акумулятори сіли, — сказав комусь старший офіцер.

Після того зайшла мовчанка. Вона тривала недовго, і скоро знов почулася розмова. Командир і старший офіцер радились. Часом втручався Анч, а одного разу якесь слово вкинув і стерновий. Поранений заворушився, прокинувся і підвів голову, вслухаючись у розмову. Старший офіцер запропонував два виходи: перший — викинути через спеціальний люк аварійний буйок на поверхню моря, з надією, що його помітять радянські пароплави і пришлють їм водолазну партію; другий — затопити бойову рубку і крізь неї одному або двом чоловікам викинутись на поверхню в так званих підводних парашутах, тобто водолазних масках з маленьким балоном повітря. В своєму розпорядженні пірати мали дві таких маски. Ті, що викинуться, повинні вжити заходів до врятування екіпажу підводного човна.

— Гаразд, — сказав командир. — Перевірте маски та приготуйте бойову рубку до затоплення. На поверхню підійметеся ви з паном агентом.

Паном агентом командир підводного човна називав Анча.

— Тим часом, — продовжував він, — я дам пану агенту інструкції.

Було чути, як командир і Анч вийшли з центрального поста в командирську каюту. Через кілька хвилин відтіля почулася скажена лайка командира. Він повернувся назад у центральний пост управління і сказав старшому офіцерові, що з каюти зник пакет з важливими документами:

— Зашифровані інструкції командування.

Але пірати не мали часу обговорювати питання, куди зник документ. Командир заспокоївся на тому, що документи, по-перше, зашифровані, а, по-друге, не могли потрапити нікуди за стіни підводного човна.

— Маски справні, рубка готова до затоплення, — рапортував старший офіцер. — Дозвольте надіти.

— Тільки гляньте, як там у вас в каюті?

Поранений звів голову, збираючись, очевидно, щось спитати, коли старший офіцер зайде до каюти. Проте йому не довелося цього зробити, бо в центральному посту тріснув револьверний постріл, і хтось важко впав на палубу. Падаючи, ударив головою в двері, одчинив їх і трошки зсунувся по східцях у каюту, де були Люда й поранений. Перед ними лежав труп старшого офіцера. За напіввідчиненими дверима почувся новий постріл, і там знову хтось упав. Поранений схопився з ліжка, сів і дико блимав очима в напівтемряві.

— Готово! — почувся голос командира. — Згідно з інструкцією, ми мусимо зберігати в абсолютному секреті наше плавання. На човен ми вже повернутися не зможемо. Тут, поблизу чужих вод, командування його не підійматиме.

— План наших дальших дій? — сухо спитав Анч.

— Ми повинні викинути разом з собою кліпербот. За шістдесят п'ять миль відціля перебуває наша надводна база. Ми повинні добратися до місця призначеного побачення. Надівайте маску, вона прикриє вам голову, а маленький балон з повітрям дасть змогу дихати та прискорить виліт з води. Пам'ятайте, ми на глибині вісімдесяті п'ять метрів. Це смертельно небезпечна глибина. Водолазів у м'яких скафандрах підіймають відціля протягом чотирьох годин, інакше їм загрожує важка кесонна хвороба, переважно з смертельними результатами. Ми вилетимо протягом якоїсь хвилини, мов корок із пляшки. На цій глибині тиск — вісім з половиною атмосфер, а в човні — звичайний. Значить, і в організмі нашому він — звичайний. Оце й повинно нас врятувати. Головне, не затриматись у рубці, коли в неї рине вода. Нас повинно викинути одразу, для цього я підійму там тиск повітря.

— А кліпербот? — спитав Анч.

— Ми прив'яжемо до нього весла, і вони підіймуться слідом за нами.

— На всяк випадок нам треба переодягтися, — сказав Анч. — Я мушу приклеїти бороду.

Вони порпалися ще деякий час, нарешті, перейшли в бокову рубку. Анч ще вийшов відтіля і зайшов у каюті до дівчини та пораненого, заговорив з пораненим, подякував за хорошу роботу, за вдале провокування юнги і закінчив: