Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми завмираємо.
А потім починаємо беззвучно реготати. Це зовсім не підходить ситуації, не можна так, зовсім не можна, треба тримати себе в руках, але не виходить. Доводиться сильно кусати губи, щоб біль трохи протверезив.
Даміровы теж доводиться зібратися, щоб залишатися незворушним.
– Все гаразд, – відповідає він сполошеній дівчині, – не хвилюйтеся. Нам тут… добре.
Я все ж таки не стримуюсь та гигикаю. Дамір показує мені кулак. Я невинно ляскаю віями. Він має рацію цілком та повністю.
– Як будемо з речами? – тихо питаю.
Він тільки знизує плечима, а потім усміхається, трохи по-хлоп'ячому, задерикувато так:
– Беремо все.
Відповісти я нічого не встигаю, тому що Дамір вплітає в моє волосся пальці та притискається до губ у гарячому та божевільному поцілунку. Голова йде кругом, від жару та бажання я нічого не розумію, але в результаті він відпускає мене і обводить пальцем контур губ.
– Не сперечайся. Робимо як я сказав.
З ним складно сперечатися та якось безглуздо. Тому можу лише шало посміхнутися та кивнути. Він виходить із примірювальної, а я швидко приводжу себе до ладу (наскільки це можливо після такого гарячого сексу), застібаю спідницю, поправляю волосся. Ох, ну й видок у мене… Кошмар… Очі горять, на щоках рум'янець, губи почервоніли від поцілунків, волосся як не пригладжуй… Чудово зрозуміло, чим саме ми тут займалися.
Я такого ніколи не могла уявити навіть у найсміливіших фантазіях, а тут… ух…
Переводжу погляд на речі і тут же чую стукіт у двері.
– Дозвольте? – Дзвінкий голос дівчини.
– Т... так, – видихаю я.
Вона заходить, абсолютно незворушна і професійно усміхнена. Бере речі, дивиться на мене.
– Все підійшло? Бажаєте ще щось?
– У вас чудовий товар, – бурмочу я. – Поки що тільки це.
І відчуваю, як рум'янець заливає щоки, а обличчя палає жаром. Я швидко вислизаю з примірювальної. Соромно, як першокласниці, слово честі. Наступного разу на таке нізащо не поведусь!
Але внутрішній голос тільки сміється. Здається, я не маю шансів вийти переможницею в бою з ласками Даміра.
Ми підходимо до каси, він розраховується. Все ж таки тут продавці й справді краще. Ніхто не дозволив собі в мій бік косого погляду чи що-небудь. Всі розуміють: Дамір. Чоловік купує своїй жінці одяг, все тут немає нічого такого.
Нам упаковують усі в об'ємні фірмові паперові пакети. В ту секунду я розумію, що таке бачила тільки в кіно. Завжди не розуміла, як люди ходять із таким… Ох… Сподіваюся, йому не важко це нести! (Мені Дамір не дозволив нічого взяти, навіть пирхнув невдоволено, коли я спробувала взяти один із пакетів).
Ми залишаємо магазин. Дамір бере мене під лікоть, задумливо пробігається поглядом по скляних дверцятах бутиків.
– Так, Поліно, я маю дуже серйозну пропозицію.
– Пропозиція? – охаю я.
Ну, куди ще? І так купили всякого!
Він розуміє, в який бік пішли мої думки, тому тільки посміхається:
– Добре, переконала, поки пригальмуємо. А що… щодо їжі? Голодна?
Цей варіант мені здається вже не таким марнотратним, до того ж після наших «вправ» у примірювальний апетит розігрався не на жарт. Тому усміхаюся у відповідь та киваю:
– Голодна. Мабуть, з'їла б цілого кита.
По шкірі пробігають мурашки від звучання його оксамитового низького сміху. Так би й слухала цілу вічність.
– Чи є особливі побажання? – цікавиться Дамір. – Тут є чудовий ресторанчик, де всі страви з морепродуктів. Готують – просто пальчики оближеш.
Я прикидаю варіанти, а потім з усмішкою киваю.
– Згодна. Хочу!
Дамір цілує мене у скроню, та всупереч моїм припущенням, що ми вийдемо з лабіринтів торгового центру, веде мене до ескалатора. На деякий час я забуваю, де перебуваю, розглядаючи оточуючих. Господи, які вони всі гарні та, чого тут приховувати, багаті. І чоловіки, і жінки. Та й діти, що веселяться, їм під стать. Я ніколи раніше сюди не ходила, розуміючи, що без толку. Моїх грошей вистачило б лише на «Я тільки подивитися». А зараз…
Дамір приводить мене до ресторанчика на третьому поверсі. М'які дивани, круглі столики, величезні вікна, з яких відкривається чудовий краєвид на місто. Можна милуватися, забувши про всяку їжу.
Біля нас великий акваріум, де дзюрчить вода та плавають різнокольорові рибки. Утихомирює та зачаровує. Так би сидіти й сидіти, дивлячись на них.
В інтер'єрі ресторану вгадуються азіатські віяння, але при цьому оформлення залишається європейським.
Офіціант подає нам меню. Я відкриваю книжечку зі шкіряною обкладинкою та охаю, прикривши рота долонею.
– Що трапилося? – скидає на мене погляд Дамір.
У його чорних очах непідробне занепокоєння. Щоправда, й нерозуміння теж, бо незрозуміло, що могло налякати у меню.
– Ціни, – зковтую я.
Він закочує очі.
– Боже, Поліно, припини. Ти розраховувала, що я поведу тебе в пиріжкову на розі, де смажені невідомо в якій олії біляші?
– Бєляші – це не так вже й погано, – бурчу я, розуміючи, наскільки ж ми живемо в різних світах. – Даміре, може ...
– Поліно, повір, воно того варте. Коли спробуєш, все зрозумієш.
За його тоном я розумію, що краще погодитись. Тому обережно перегортаю ламінований лист з барвистими зображеннями страв та починаю вивчати асортимент. Так, тут є такі назви, що я взагалі ні про що подібне нічого не підозрювала навіть. Качаю головою, але... через деякий час настільки захоплююся, що можу прокинутися тільки коли поряд з'являється офіціант.
Краєм вуха чую, що Дамір замовляє креветки під вершковим соусом, сирний суп, салат.
– Поліно? – м'яко кличе він. – Що тобі?
– Я… – Очі просто розбігаються, хоч я вже й перегорнула все меню. – Я буду цю локшину з морепродуктами під соусом. І ананасовий сік.
– Це точно? – з підозрою дивиться на мене Дамір. – Досить?
– Я багато не…
Докір у його очах змушує відразу замовкнути. Здається, Дамір із тих чоловіків, що не вважають, що жінка має харчуватися як пташка.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу», після закриття браузера.