Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

- Я можу щось отримати?

- Просто щоб ти знав. Я надіслав вам фото, відео та підслухані фрагменти розмов. В тебе є підкладка, на випадок, якщо наші командири почнуть гадати, чи атака не відбулася, тому що вона не мала бути, чи, можливо, американці сильно потягли за ниточку, а росіяни здалися. Якщо хтось хоче заглибитися в тему. Більше не мороч мені голову. Привіт.

Малішевський поклав телефон у кишеню й увійшов до маленької кімнати, повністю позбавлену меблів. Її обладнанням було велике одностороннє дзеркало. З іншого боку була набагато більша кімната, тимчасово перетворена на лікарняну палату. На ліжку лежав чоловік. Уважний спостерігач міг би помітити, що чоловік був прикутий наручниками до сталевих поручнів. Апаратура контролювала всі найважливіші життєві функції. Поруч, на столі, стояла пляшка з водою та пластиковий стакан. М’яке світло, відфільтроване двома настінними бра.

Малішевський приєднався до Лєни та Ференца, які мовчки спостерігали за полоненим.

- Столичок, шефе? – простогнав Ференц, побачивши начальника. – Я вам таку людину влаштував, а пан мені столичок?

Малішевський обережно поплескав його по здоровому плечу.

- Польща буде тобі вдячна за цього типа лиш через сотню років, – сказав він. – А в Варшаві посидиш заради свого ж блага.

- Ясно.

- Серйозно.

Ференц знав, що полковник правий. Повністю він прийде до тями не раніше ніж через півроку. Якщо він хотів залишитися на службі, до того часу мав відвалити паперову роботу. Але він все ще не міг повірити, що спіткало його.

Чоловік на ліжку ворухнувся. Він дивився прямо в дзеркало, ніби бажаючи помітити глядачів. У нього було бліде обличчя хворого. Але Ференц побачив у ньому щось більше: фанатизм і розум.

- І досі не можу в це повірити, – пробурмотіла Лєна. Допити офіційно ще не розпочиналися. Ув'язнений пацієнт був занадто слабкий для цього. І вони не поспішали. Їм хотілося як слід підготуватися. Кожне поставлене питання має бути для чоловіка великим викликом і дилемою.

- Те, що це він, чи Людвікові просто вдалося? – насмішкувато запитав полковник.

- Щоб Зеленський погодився нам його віддати, а потім щоб на кордоні ніхто не облажався.

- Дав, бо не знав, кому дає, – відповів Ференц, якось ображений уїдливістю Малішевського. Він був втомленим і дратливим. Потрібно було відпочити.

Малішевський тепло подивився на нього.

- Я вже поздоровив тебе за спритність? - запитав він.

- Звичайно. В нагороду ви посадили мене за стіл.

Цього разу всі троє засміялися.

- Що далі? – хотіла знати Лєна.

- Чекаємо, доки він одужає. Тоді почнемо говорити. Тільки ми, більше ніхто, гаразд?

Чоловіки кивнули.

Останні кілька днів були божевільними. Поки Ференц і Лєна їхали потягом із Києва (незважаючи на бомбардування й ракетні обстріли, потяги продовжували ходити регулярно), доглядаючи за в’язнем, оберігаючи від спроби його відбити, Малішевський доклав величезних зусиль, щоб організувати все, щоб зберегти їхнє прибуття в таємниці. У Варшаві вагон з ними від’єднали від потяга та викотили на бокову путь. Там чекав мікроавтобус, оснащений основними засобами життєзабезпечення, яким керував особисто полковник. Двісті кілометрів вони подолали менш ніж за дві з половиною години. Ув'язнений опинився в одному з таємних розвідувальних центрів, невеликому комплексі будівель, прихованих у лісі, огороджених і охоронюємих камерами та охоронцями з собаками. Малішевський подбав про те, щоб у центрі не було нікого, окрім охоронців і кваліфікованої медсестри, у чиїй вірності він був упевнений, але яка все одно не знала справжньої особистості в’язня. Або насправді, не стільки особистості, скільки ролі, яку відігравав ув'язнений у своїй організації. Це була таємниця, яку Малішевський хотів приховати від світу.

Завдяки феноменальній зоровій пам’яті та рефлексам Ференца (і шаленому щастю, що український президент, щойно пам’ятаючи про жертви поляків, які встали на його захист, дозволив захопити полоненого до того, як СБУ встигла його перевірити), польській розвідці вдалося схопити і депортувати до Польщі керівника одного з глибоко засекречених осередків ГРУ. Проте нікого не повинно обманювати відносно низьке звання та непомітна назва організації, а також абсолютно несуттєвий факт, що Фомін особисто керував нападом на Зеленського. Його справжня роль мала зовсім інший вимір. Майор Євген Фомін проектував майбутнє. Він був комп’ютером, який керував механізмом перебудови Європи, прихильником глибокої модернізації армії, ходячою копальнею знань про ресурси, процеси та ланцюги прийняття рішень російської держави. Його доповіді в Кремлі сприймали майже як рекомендації.

Цікаво, що захоплення польськими службами мало вигляд правового діяння – Фомін під час операції не був захищений імунітетом (що завжди буває у випадку рядової агентурної діяльності російської військової розвідки), його спіймали під час збройної перестрілки, нападу на територію чужої держави, а його люди (а може, й він сам) убили польського офіцера, який знаходився на службі. Однак Малішевський не мав наміру ні з ким пояснюватися, принаймні поки, про що чітко заявив своїм колегам.

- У цьому лише ми, гаразд? – повторив він. Потім, побачивши вагання на обличчях обох, додав: — Любі мої, ми повинні бути готові до різних обставин. Війна тільки почалася. Незрозуміло, хто переможе. Невідомо, де буде Польща через рік чи два. Ми не знаємо, кому і за що доведеться платити. Тож приступаємо до роботи.

У голові Ференца промайнула неприємна підозра, що полковник збирався перетворити Фоміна на приватного в’язня, щось на кшталт Залізної Маски, і пограти з отриманими від нього знаннями, не обов’язково для блага держави, але для свого власного. Ресурси, які містяться у голові в’язня, були потужною зброєю. І слова Малішевського можна трактувати по-різному.

- Дивно, чи не так? – спитала Лєна. – Такий мозок, а він особисто командував операцією.

- Не так дивно, враховуючи його біографію, – відповів Малішевський. Крім приготувань до прийому до гостя, він також намагався дізнатися про нього все, що можливо. Складне завдання: Фомін рідко з'являвся на публіці, майже не виступав публічно, майже не приймав участь на різних конференціях. Він був деміургом у тіні. Втім, Малішевський недаремно сточив зуби на власній роботі. Він знав Росію та росіян. Він умів достукатися до людей з відповідними знаннями. Як правило, вони були йому зобов'язані. – По-перше, він колись служив у спецназі. Потім очолював бойову групу. Він став відомий як блискучий планувальник. Його дії завжди закінчувалися успіхом. І він взагалі не втрачав людей. У нього було правило, що він брав участь у кожній операції особисто, без винятку. Він вважав, що не міг просити своїх людей жертвувати