Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Підлікувавшись і без цента в кишені, він потрапив до центру для знедолених, який утримувала релігійна організація. Його реабілітація була довгою й важкою. Він мав знову навчитися ходити й говорити. Тільки через рік після нападу, в серпні 1915-го, він нарешті вийшов із клініки. Удар по голові, якого йому завдали, лишив сліди: почалися раптові мігрені, ліве око не бачило, він ходив, накульгуючи, але всі розумові здібності лишилися, тільки почав трохи заїкатися. Бажання й наполегливість дозволили йому стати майже повністю незалежним.

Коли він був на реабілітації, щойно з’явилася можливість, Олег намагався попередити Олену щодо Петрової підступності. Однак він не хотів викликати підозру у свого нападника, тому попросив одну з терапевтів, Жюльєн Депре, надіслати лист на адресу, де мешкали Тефаняки в Монреалі. Конверт повернувся до нього з приміткою: Адреси не існує. Він намагався попередити український канадський комітет, викриваючи Петра, але знову, у нього не було точної адреси, і його лист не зміг віднайти адресата. Потім він довідався з газет, що багато українців, турків і німців було заслано до концтаборів по всій країні. Як тільки новий біженець прибував до Платцбурґа, Олег намагався розпитати, чи той знає Олену та її брата Віталія. Хоча біженців, хто вирішив перебратися до Сполучених Штатів, було багато, ніхто нічого не міг йому сказати.

Після закінчення меси Олег спустився у підвал церкви, де він давав уроки. Як і кожної неділі, його тепло зустріли учні. І доки вони з учнями обмінювалися новинами за тиждень, побачив, що прийшла Жюльєн, з якою в нього виникла міцна дружба. В руці вона тримала газету. Франкоканадці, що емігрували до Сполучених Штатів, підтримували зв’язки з батьківщиною, одним з таких була щоденна газета La Presse. Жюльєн купувала її щонеділі після меси.

— Ти маєш проглянути цю статтю, — сказала вона, показуючи на одну з публікацій.

— Про що там?

— Цього тижня в Монреалі починається судовий процес.

— Мені має бути цікаво?

— Читай...

Узявши газету, Олег побачив два фото, радше одне й одну карикатуру. На фото був досить симпатичний хлопець. На карикатурі — розтріпана жінка зі злим поглядом. Він прочитав заголовок: Процес над коханцями Спіріт Лейку. Під заголовком зазначалося, що процес почнеться цього понеділка, 25 вересня, у Палаці правосуддя в Монреалі.

Він підвів голову й запитав у Жюльєн.

— Ти знаєш цих людей?

— Проглянь статтю! Якщо мені не зраджує пам’ять, думаю, що ти там упізнаєш декого...

Стоячи біля сходів, Олег почав читати. Чим далі він заглиблювався в читання, його очі розширювалися від здивування.

— Не можу повірити! — кинув він розгублено. — Мадемуазель Олену звинувачують у вбивстві того бандита Петра! Найжахливіше, що йдеться про її чоловіка.

Олег зайшов у кімнату, де проводив заняття, і поклав газету на стіл. Заглиблений у власні думки, він повернувся до учнів і щось бурмотів рідною мовою. Його українські учні намагалися зрозуміти, та слова були нерозбірливими, а розповідь дуже непослідовною. Жюльєн вийшла перед класом і повідомила, що уроку не буде.

— Мосьє Севчук щойно дізнався сумну новину, — повідомила вона. — Заняття з англійської переноситься на наступний тиждень.

Усі підвелися й вийшли з церкви, кидаючи заінтриговані погляди на вчителя. Той вгамував тремтіння і стиснув долоні.

— Антон попросив мене піклуватися про його дітей, — заїкався він, — Доля дуже жорстоко вчинила з нами.

Він намагався зрозуміти, як Олена могла стати звинуваченою у вбивстві, а ще більше, що штовхнуло її стати дружиною Петра.

— Зі статті випливає, що вона втекла, — зауважила Жюльєн.

Олег повернувся у реальний світ.

— Мені потрібно в Монреаль! — вирішив він, дивлячись на карикатуру своєї підопічної. — Журналіст описав Петра як нещасну жертву збочених коханців, я повинен сказати їм, яким оманливим був той чоловік й одночасно спробувати змінити думку про Олену. І найперше — спробувати зняти з неї усі звинувачення, тому що вона точно не скоювала того вбивства, це неможливо.

Олег підвівся зі свого стільця і, дезорієнтований, закружляв на місці.

— Бідна дитина! Уявляю, якою вона була розгубленою, коли на мене напали. Вони з Віталієм, мабуть, подумали, що я їх зрадив і обікрав. Та, незважаючи на всі негаразди, що спіткали її, я не можу зрозуміти, як вона могла вийти заміж за того таргана Петра. Вона мала бути зовсім нещасною і без засобів до існування.

— Лихо часто приводить до необдуманих дій. Я згодна з тобою, Олеже, тобі треба їхати до Монреаля. Соціальний клімат у Канаді покращився. Скажімо, превентивні дії проти іммігрантів ущухли. Недавно читала, що в’язні повертаються з таборів, щоб працювати на фабриках.

— Я потрібен Олені. Тепер, коли я точно знаю, навіть, якщо й уявлення не маю, де вона є, я не можу сидіти, склавши руки, я маю допомогти їй. Думаю, Тефаняки не знали про підступність їхнього сина і піклувалися про дітей Ловенця. Навпаки, вони, здається, зловжили своєю необізнаністю. Я сподівався, що Антон приїхав до них, і вони повернулися до Європи. Якби ж то я знав про ту трагедію, яку переживали бідні діти!

Він зайшов додому зібрати валізу й поїхав на вокзал у супроводі Жюльєн. Вона переживала так само, як і її друг. Відтоді як він був її пацієнтом в інституті реадаптації, вони продовжили зустрічатися й стали друзями.

— Сподіваюсь, Олена повернеться, — підбадьорила вона. — Було б добре, щоб вона дізналася, що ти їх не зрадив, ні її, ні і брата.

— Коли приїду до Монреаля, зустрінусь із тим адвокатом, Ляпуентом, який захищає Александра Лявальєра. Якщо вірити статті у La Presse, його клієнт був коханцем Олени.

Олег поквапився сісти в поїзді. Його гризли докори сумління, що після свого одужання він не повернувся до Монреаля. Але в Канаді була війна, а він справді думав, що діти Ловенці в безпеці зі своїм батьком чи з Ліною та Миколою Тефаняками, які, на відміну від їхнього сина, вбивцями не були. Принаймні він у це вірив. Після нападу на нього Петро точно нарозказував їм три мішки гречаної вовни.

А тоді його охопили сумніви. Може, Тефанякам усе було відомо й вони були на паях. Може, вони поклали гроші в банк або ж десь сховали, щоб дістати після війни. А облігація на пред’явника — вони її теж украли? Та облігація стала б таким собі подарунком долі для людей без цента в кишені. Вона неабияк фінансово підтримала б, на що вони навіть не сподівалися. А через жадібність