Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

* * *

Резервація Нотр-Дам-дю-Нор, 28 вересня 1916 року

Олена провела літо на стоянці Нотр-Дам-дю-Нор у компанії своїх індіанських друзів. І ні разу не ходила у Віль-Марі, бо боялася, що її впіймають. Хоча й почувалася в безпеці серед друзів, але, незважаючи на їхню доброту й увагу, вона жила в страху перед подіями, що на неї чекали. Їй так і не було відомо, де її дитина. Вона щохвилини про неї думала, серце її краялося від тривоги й горя.

Газети довго не згадували про процес над Олександром. Та вже кілька днів як їхня історія знову з’явилася на перших шпальтах.

І жодного іншого листа Кічі не отримав. За деякий час Олена зрозуміла, що вона не може тікати все життя.

Разом із Розен й Аранком вона ходила на полювання, або ж вони брали її ловити рибу на озеро Теміскаменґ. Оці миті на природі були справжнім порятунком. Вони допомогли їй відновити здоров’я й не зануритися у відчай.

У середині серпня сержант Лєпін приїхав у свою двотижневу відпустку у Віль-Марі, чим дуже порадував закохану Розен. Відтоді як вона допомогла Олені втекти, молода індіанка змушена була переховуватися, бо її розшукували за сприяння втечі злочинця. Етьєна допитували, та він сказав, що провів до церкви Розен і черницю, не здогадуючись, що то була Олена.

Діставшись індіанської стоянки, він розповів Олені, що Тефаняки відмовилися взяти немовля на виховання, але так і не дізнався, кому ж його віддали.

— Мені стало справді легше, я хоча б знаю, що мій син не в них, — сказала Олена, дещо заспокоєна. — Поліна мене так ненавидить! Я боялася, що вона йому щось заподіє.

— Знаєш, — сказала їй Розен, — мадам Дюран тебе теж не любить, факт, але вона добра і відповідальна, а ще обожнює немовлят. Я добре її знаю, бо часто допомагала їй. Я впевнена, що вона довірила твого сина тому, хто добре піклуватиметься про нього.

Олена тільки на це й сподівалася.

У кінці відпустки військовий повідомив, що він не повернеться в Амос. Табір Спіріт Лейк спорожнів, і багато солдатів отримали призначення в інші місця. Його підрозділ готується переправитись через Атлантику, щоб долучитися до канадських сил у Великій Британії. То буде ще та поїздка. Пообіцявши своїй нареченій повернутися, він поїхав з індіанського табору. Біль Розен змішався з Олениним болем.

Прийшла осінь, й індіанці збиралися вирушити далі на північ. Вони запрошували й Олену, та вона ще їм не відповіла. Процес над Александром уже розпочався. І якщо вона буде далеко, то втратить контакт з усіма й не знатиме, що відбувається насправді. А здаватися вона не могла.

Повернувшись із Віль-Марі ввечері 28 вересня, Кічі, як і обіцяв, приніс Олені газету, щоб вона відстежувала етапи процесу.

— Читай, — сказав по-змовницьки, простягаючи газету. — Думаю, там є дещо, чому ти зрадієш.

На першій шпальті в статті, присвяченій процесу, її увагу привернуло знайоме ім’я. Ледве дочитавши статтю, вона від збудження почала розмахувати газетою.

— Олег повернувся! — кричала вона.

— Хто такий Олег? — захвилювався Аранк.

— Наш захисник, той, кого обрав наш батько, щоб він опікувався нами. Він не зрадив нас! Петро побив його і пограбував. Яка наволоч! А ще намагався нас переконати у зворотному!

Вона все ще не могла повірити в те, що прочитала.

— Вітер змінюється, — раділа вона. — Завдяки Олегу люди довідаються, яким насправді був Петро Тефаняк.

— Саме вчасно, — вигукнула Розен, у захваті від новини.

Олена вийшла з намету й пішла до річки. Вона хотіла побути наодинці, щоб осмислити щойно прочитане. «Віталіє, як би ти рабів, якби був із нами! Ти так любив нашого вчителя!» Вона неуважно дивилася на кількох качок, які плавали під берегом, а у її голові товклися думки.

Цієї ночі Олена довгих дві години намагалася заснути, а потім підвелася, узяла скрипку й навшпиньках вийшла з вігвама, у якому вона жила разом із Розен. Місяць, що вже став низько над горизонтом, заливав світлом табір, жоден листочок із тих небагатьох, які ще трималися за дерева, не ворушився.

Вона спустилася до озера, туди, де були припнуті каное, відв’язала найменше — те, на якому вони з Розен ходили рибалити, поклала скрипку і взяла весло. Вона вже збиралася сісти в нього, коли легенький шерех привернув її увагу. На вершині пагорба в перших світанкових променях вона побачила силует Аранка. Вона застигла, злякавшись, що він хоче їй перешкодити.

Індіанець підняв руку й зробив знак відчалювати.

— Іди, — сказав просто, — така твоя доля, і ти маєш іти за нею. Хай наші боги будуть із тобою!

Олена вдячно усміхнулася йому й сіла в хиткий човник. Вона веслувала, як навчилася цим літом, і спрямувала каное в напрямку Віль-Марі.

До брата підійшла Розен.

— Я знайшла це на Олениному килимі, — сказала вона, показуючи клаптик паперу. — Вона дякує нам...

Вона зупинилася й простежила за поглядом Аранка — каное все зменшувалося вдалині.

— Ти відпустив її?

— Я завжди сумнівався, що ця жінка погодиться переховуватись усе своє життя. Олена Ловенець — вона справжня. Вона має бути в Монреалі. Вона занадто добра, щоб лишити Александра наодинці протистояти обвинуваченням, які висунуто проти них обох. Уже кілька днів я відчував, що вона замислилася над тим, що їй робити. Думаю, повернення її захисника й доказ його вірності стали тими силами, які спонукали взяти своє життя у власні руки.

— Звідтоді як ми запропонували їй іти з нами на північ, — зауважила Розен, — вона часто бувала замисленою. Я не здивована її рішенням. Сподіваюсь, ще побачимо її, коли в неї все налагодиться.

Брат із сестрою проводжали очима човник, аж доки він не став маленькою цяточкою на водній поверхні.

Займався день, перші сонячні промені освітлювали горизонт, у повітрі висів густий запах хвої. Задоволена власним рішенням, Олена веслувала в тиші природи, розуміючи, що незабаром має протистояти своїм суддям. Вона насолоджувалася спокоєм, бо не знала, що на неї чекає. В очах усіх вона була злочинницею. І боялася того, як до неї поставляться, коли вона прийде здаватися правосуддю. Захоплена вихором втечі й зникненням свого сина, у неї ледве стало часу оплакати Віталія. І раптом відчула, що він тут, перед нею. Вона зупинила човен.

— Дорогий братику — прошепотіла вона, а легенький вітерець розносив її слова, — я не змогла тебе захистити. Сподіваюсь, ти пробачиш мені. Ми були такі розгублені, ти і я, посеред цього горя і цих незнайомців! Моє серце