Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Пізніше, зібравши всі речі, я розгублено озиралася в нашій кімнаті - настільки звикла до неї, що залишати її було дивно й боляче. Ця невеличка кімнатка за кілька років стала мені ріднішою за дім. Кинувши прощальний погляд на моє зібране ліжко і старанно ігноруючи сумні зітхання подруги, я стрімко вийшла з кімнати, швидко минула жіноче крило і, не збавляючи швидкості, покинула сам замок Академії Ніваріум.

Пригальмувала я тільки поруч зі звіринцем, де, нервово озираючись на темний провал приміщення, топтався Матео. Причина схвильованого стану хлопця була дуже зрозуміла - знову він мав їхати верхи на тварині, і не факт, що це буде кінь. Ще вчора, плануючи поїздку, ми обумовили, що Тео візьме на час академічну їздову тварину, як студент, він має таке право. Тепер треба було вибрати найбільш підходящий варіант.

Ми пройшли у відділення, де утримували безхазяйних тварин. Крім звичайних коней тут були: пегаси, ідрики (далекі родичі єдинорогів), кирини (магічні коні), мантикори, грифони, ручні вовки-мутанти, віверни, химери, кокатриси (великі птахи-рептилії). Подивившись на все розмаїття монструозних тваринок, Матео впевнено обрав флегматичного старенького коня. На всі наші з Лоєю пропозиції вибрати когось цікавішого і сильнішого з нездоровим ентузіазмом доводив, що кращої їздової тварини, ніж його кляча, у світі немає. Зрештою ми погодилися з тим, що для початку йому справді більше підійде такий спокійний і простий варіант.

- А це що? - нервово зковтнувши запитав Матео, коли Лоя вивела свого "скакуна".

- А це мій Коді, - гордовито відповіла подруга і поцілувала в ніс величезного їздового ящера, заввишки він був заввишки з коня, а завдовжки з урахуванням хвоста сягав шести метрів.

Увечері того ж дня в придорожній таверні легким вином відзначили вступ Матео на перший курс і закінчення практики в нас із Лоєю. Весь час мене не полишало відчуття, що чогось бракує, хоча правильніше буде - "когось". Я жартувала разом із друзями, сміялася, підтримувала бесіду, але думки весь час крутилися навколо Абігора. Де він зараз, що робить, чи згадує про мене?

Я могла б у будь-який момент зв'язатися з ним через магічний лист або викликати за допомогою зачарованого дзеркала. Але незрозумілий страх збивав упевненість у правильності такого вчинку - мені дуже не хотілося здатися нав'язливою. Та й який у цьому сенс? Поруч зі мною максимум на що міг розраховувати Гор - це статус коханця.

Струснула головою, знову повертаючись у реальність. Вечеря добігала кінця, а нам ще треба було знайти місце для стоянки і сну: через ящера Лої господар заїжджого двору відмовився приймати нас на постій. Та й шинкар уже починав нервувати, тож залишатися тут довше, ніж потрібно, не варто було.

Коли вже посеред ночі ми зупинилися на нічліг, обравши для стоянки зручну галявину трохи осторонь від тракту, непорозумінь або конфліктних ситуацій не виникло. У таборі панувала дружня легка атмосфера. Якщо не брати до уваги момент, пов'язаний знову ж таки з Коді.

Оскільки мій Біс прекрасно обходився без упряжі, я була вже вільна і облаштовувала спальні місця в той час, як Матео возився зі своєю рябою конячкою на ім'я Димка. Лоя, знявши все спорядження зі свого ящера, відпустила того "попастися", як вона це називала, але насправді - на полювання. Незабаром з боку, куди рвонув Коді, почулися звуки боротьби і вереск чи то якоїсь хижої тварини, чи то нечисті.

- Склад компанії змінився, а нічого не змінилося, - відсторонено прокоментував гучну трапезу Матео.

Я озирнулася, не розуміючи, що мав на увазі, але ось на очі потрапила Лоя, яка, до речі, була білявкою, а там за межами окресленого багаттям кола хрумтить кістками Коді. Схожість ситуації викликала сумну посмішку. З лісу донеслися нові крики та вологе чавкання. Хлопець шумно ковтнув і озирнувся на мене.

- Не хвилюйся, він ручний, на людей не кидається, - помітивши неприродну блідість Тео, спробувала його заспокоїти, - але на єнота краще поки не перетворюйся.

Останнє явно було зайвим, зрозуміла я, спіймавши зацькований погляд хлопця. З іншого боку, нехай звикає до життя серед магів та їхніх незвичних супутників, а то надто вже зашуганий.

Таке відчуття, що за час літньої практики ми вичерпали всі можливі пригоди і труднощі, бо цього разу все пройшло без зволікань і неприємностей. Екзотичність їздової тварини вампірші була єдиною проблемою під час нашої невеличкої мандрівки. Час від часу ми завертали в села і селища, щоб набрати провізії або перекусити, а ночували виключно просто неба. Так і пройшов весь наш шлях до кордону Вургарда.

На п'ятий день ми в'їжджали в перше місто королівства дайрів - Лімаар. Тут уже можна було залишатися на ночівлю з Коді - ніхто не смикався, не перепитував по сотні разів чим харчується ящір і чи не зжере він когось поза дієтою. На нас теж ніхто особливої уваги не звертав, дітвора не показувала пальцями, жінки не тулилися з боків вулиць, чоловіки не хмурилися. Навіть дихалося вільніше. А через півтора дня в густих сутінках, ми в'їжджали в околиці столиці.

***

Столиця Вургарда Вар-Тар складалася з двох міст: Старого і Нового. У Старому місті розташовувався замок альфи й Академія дайрів. Тут могли жити тільки альфи, бети і наближені до них омеги, а також їхні родичі та близькі друзі.

У Новому місті жили всі інші омеги, маграси, навіть люди. До слова, послів теж не пускали в серце столиці. І у зв'язку з тим, що їхні посольства розміщувалися в Новому місті, на його головній площі стояла будівля Ради - місце, де дипломатичні гості могли обговорити з альфою всі нагальні питання.