Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А прийшов до тями залитий кров’ю, конаючий. Мене тягнув на крихітних санях чубатий хлопець. Так я і знайшов ворожбитів, але не тим чином, як хотілося б.
- І вони допомогли.
- Як могли. Але такі..поранення не загоюються.
- І нічого не вдієш?
Брат на мить заплющив очі. Чи то аби справитися з болем, чи щоб не нагримати на мене. Хтозна.
- Просто дорослі люди мають достатньо сил щоб прийняти наслідки власних дій. От і все.
Все що я чув було калатання власного серця, коли я спитав:
- Тож, ти це мав на увазі коли сказав що у нас мало часу?
- Майже немає, - підтвердив брат. - Мені шкода. Я не думав що ми з тобою зустрінемося ще. Я не збирався повертатися додому, ставати на чолі родини, тягнути тебе за тридев’ять земель. Але доля вирішила інакше. І ось ми тут.
Замислений, я не відповів братові, лише склонив голову так, щоб не було видно сліз, що застигли в очах. Брат поплескав мене по плечу:
- Не можна спати до ранку. Ми й не будемо. Вкрийся добряче і дихай як Брамар вчив. Добре?
- Добре, - видихнув я і з мого рота вирвалася хмаринка пару.
Родосвіт теж замовк і закрив очі. Я якийсь час дихав, як було велено, і навіть трохи заспокоївся. А потім спитав, стурбований тим, що брат не рухається:
- Ти ж сказав що спати не можна?
Брат посміхнувся не розплющуючи повік:
- У нас і не вийде. Це ворожбитський напій. Захочеш - не заснеш. Просто дихай і все.
Два глибоких вдоха. Один дуже довгий видих. І наново. Дихання сповільнилось непомітно, і я на мить прикрив втомлені очі.
…зграя чорних круків вихорила над безкраїм білим полем. Вони помітили мою присутність і кинулися наздоганяти. Я тільки на це й чекав. Крила наповнилися силою, і я піднявся високо над землею, проте круків ставало все більше.
Крила несли мене до безпечної води, до скляного дзеркала. Я впав вниз, уникаючи стрімкої погоні, і спробував пробитися до води, але лід втримав свою владу над поверхнею. Не вагаючись ані миті, я випустив кігті і розколотий лід іскристо залягав, і тоді я впав в безмежну прірву…
Гілки впилися в моє замерзле тіло і розбудили мене. Мені наснилося щось страшне, я знав. Я подумки помолився Ір’є і приклав руку до грудей. Серце калатало, обличчя палали, кінцівки тремтіли.
- Вперше бачу щоб когось зморило після морводи, - брат розплющив очі і втомлено подивився на мене.
- Така дивина наснилася, що зрозуміло чому ніхто після неї не спить.
Родосвітів погляд став стурбованим, брат потрогав мого лоба і видав:
- З вогнем було б тепліше, надійніше і зручніше. А так, чекатимемо на сонце. І молитимемося Ір’є. А там може й здобудемо нову запальничку…десь….
Я зрозумів що на то надії марні - у Склавіні, де магія під забороною, ми у жодному разі не дістали би її. Хіба що знову б натрапили на ворожбитів.
- Цікаво, де зараз Брамар.
- Жодного уявлення. Вони мали зібратися на Відьомчій горі, але чи вони залишилися там чи ні - не знаю. Я й сам сподівався…
- Побачити їх знову?
- Щось на кшталт. Я б зараз багато що віддав аби знову побачити мого старого приятеля, він би нам допоміг. Можливо. Але він, мабуть, з іншими ворожбитами десь далеко на півночі, може біля Віленбергу…у будь-якому разі, їм зараз не до нас.
Брат затих. Під ранок ми все ж таки заснули, хоча я довго крутився наче вереск у бочці. Все здавалося, варто заплющити очі і нас знайдуть, схватять, вб’ють. Та очі все одно прикрилися; як буде так і буде, вирішив я і поринув у темряву сну.
Спершу я почув тріскотіння. Так тріщала ватра вдома, я майже почув голос діда Міхора. Крізь сон було чутно, ось він сповз з печі, покряхтів трохи, і мовив у тиші ночі:
- Підкину ще дровенят. А ти спи, спи…ще темно.
І очі розплющилися самі собою. Ми з братом одночасно прийшли до тями і ще до того як я розплющив очі, я зрозумів - у печері хтось розвів багаття. Брат схопився на ноги, стискаючи у руці меча. Проте крім нас - в печері більше нікого не було. Я нарешті остаточно прокинувся і усвідомив що це не сон. Скочив теж на ноги і побіг грітися, Родосвіт - за мною. Потім ми й одяг перевісили ближче до вогню. І вже краще роздивилися: впритул до вогню, на кам’янистій підлозі печери лежав батьків арбалет і братова сумка з його зброєю. Все брудне, мокре, але недоторкане. Біля них валялася мокра пір’їна.
Брат придивився ближче і видав:
- Воронове пір’я. Не те, щоб я сумнівався…
Він обережно перевірив зброю - все на місці. Я стримав радісний зойк, бо побачив обличчя брата, напружене, схвильоване.
- Здається я знаю відповідь, але…Скажи-но мені, Бестуже. Це ж не ти призвав тих круків, що допомогли нам втекти з Другецю?
Я похитав головою, наче братові потрібна була відповідь.
- Так я і думав. Цей ворон не просто так до нас причепився. Це не може бути просто збігом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.