Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Про що ти?
- Та таке…може й справді, то майстер наглядає, хто зна. Будь напоготові, добре? - звелів він.
Я кивнув і брат подтягнув до себе ближче зброю і прийнявся начищати її. Добрався до кинджалів і махнув одним в мій бік, привертаючи увагу.
- Треба й тебе навчити ними володіти.
Мені нема було чого заперечити на те. Та інше наразі займало мою голову.
- Гадаєш, багаття теж розвів ворон? Але як?!
- У тебе є сумніви? Ні ти, ні я цього не робили. Скажеш що воно саме тут зайнялося? Без сухого труту, тут, у цій печері куди сонце не світить? Чи може ворон скористався запальничкою? Вона ще й мокра, треба буде просушити…
Він хитнув головою і поцікавився:
- До речі, де цей птах?
Замість відповіді я знизав плечима і ще трохи наблизився до вогню.
Коли сонце остаточно піднялося на сході, мені достобіса закортіло пити й їсти.
- Що скажеш, якщо я сходжу до річки, зберу води і роздивлюся навкруги?
Брат віддав мені вже порожню флягу з-під морводи і наказав:
- До води підходь з тіні. Не виходь на сонце, щоб не побачили з того боку річки…якщо хтось там спостерігає… Будь обережним. Мені це місце не подобається. Але ми тепер хоча б озброєні.
Я виглянув з нашого барлогу. Морозний ранок зустрів мене тишею сплячого лісу, хоча сонце врядигоди не ховалося за хмарами.
Воду набрав швидко, а назад повертався повільно, блукаючі навкруги печери. Я зрадів ще до того як зрозумів що саме побачив; то були зимові ягоди на кущі. Поруч порався заєць, я його, на жаль, злякав і він пострекотав собі.
- Вибачай, приятелю, - тільки промовив я і приступив обдирати кущик. Приніс Родосвіту цілі кишені ягід і горіхів, він аж присвиснув:
- Все ж таки якийсь хист з тебе вийде, я гадаю. Що в нас тут?
- Журавлина, трохи брусниці і горобини та гірсть ліщини.
Я заварював воду, кип’ятив журавлину, жував горіхи і пригадував батька. Як ходили з ним до лісу і він показував кожну травинку, рослинку. Наче було це так давно, але здавалося що вчора.
…Він вказав на маленьку кісточку чорних ягід, що звисали з куща. Непримітні, крихітні. Я б й не помітив, не вкажи на них батько.
- Це горобина. Скуштуй, вона не отруйна.
Я взяв до рота маленьку ягідку. М’яка, але гіркувата.
- Добре, еге ж? Запам’ятай її, вона стане у нагоді як навіть нічого іншого не буде з їжі. Рятувала моє життя багато разів…
Спогад покинув мене так само швидко як і прийшов. Я перебирав ягоди і зауважив.
- Тільки здається мені, ніби... ніби ліс допомагав і буквально підставляв свої кущі, щоб я зірвав усе.
- Скажеш таке…
Брат ласував горіхами і ягодами, що я приніс, і роздивлявся що ще в нас залишилось із собою, а я вже кип’ятив воду для відвару. Ще вчора я витягнув зі своєї скриньки усі трави й розклав аби ті сохли. А сьогодні знайшов їх і скриньку біля вогню сухими и майже неушкодженими.
Здивований, трохи наляканий, але щасливий, що хоч щось вціліло, я заварив нам по чашці простудного відвару.
- Це не морвода, але зігріває не гірше. І голова після нього не болить.
Брат без вагань випив усе до краплі і повернувся до підрахунків. Він витряхнув гроші з наших воротів і з сапогів.
- В нас залишилось ще два золотих, пара мідяків. Є зброя, майже вся - на жаль срібні бовти потонули, ех. А нам ще йти через Дарте Веліа…Слава Ір’є, ворожбицький спис зі мною. Твої трави вціліли, і запальничка також, хоча вона щось не працює…дамо їй добряче висохнути. Але ні грамоти, ні лиж, ні їжі, ні ковдр ми більше не маємо. Кепсько.
- А перо? Те, що вказує напрямок?
Брат схопився і поліз перевіряти свитку. Врешті-решт, він дістав зім’яту пір’їну.
- Хто зна, чи спрацює вона знову…дамо їй час.
Родосвіт поклав магічну пір’їну назад і влаштувався біля вогню. Він дивився на багаття, наче воно могло дати відповіді на всі питання.
- Проти ночі сходжу на полювання і буде що закинути у шлунки. Далеко не ходитиму, подивлюся, чи є щось поруч.
- Я бачив зайця неподалік.
Він кивнув мені і, простягнувши пару кинджалів, вказав на пеньок у протилежному кінці печери:
- А ти поки потренуйся, як докинеш хоча б раз до тієї колоди - скажи мені.
Згодом брат пішов на полювання, а мені нічого не залишилося, окрім як тренуватися. Хоча, правду кажучи, в мене нічого не виходило з тими кинджалами. З кожною спробою вони все більш і більш безладно відбивалися від кам’яної підлоги; я скоро знудився і влаштувавшись біля костру, прийнявся длубатися кинджалом у золі. І міркувати.
Про ворона ми так і не поговорили. Зовсім. Наче сама тільки згадка про нього могла наврочити нам. Чи він слідкував за нами за наказом Колодара? Серце підказувало мені, що ні. І хоча ця думка втішила мене, я дуже не хотів думати для кого саме стежить за нами цей чарівний птах.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.