Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Про що ти? 

- Та таке…може й справді, то майстер наглядає, хто зна. Будь напоготові, добре? - звелів він.

Я кивнув і брат подтягнув до себе ближче зброю і прийнявся начищати її. Добрався до кинджалів і махнув одним в мій бік, привертаючи увагу. 

- Треба й тебе навчити ними володіти. 

Мені нема було чого заперечити на те. Та інше наразі займало мою голову. 

- Гадаєш, багаття теж розвів ворон? Але як?!

- У тебе є сумніви? Ні ти, ні я цього не робили. Скажеш що воно саме тут зайнялося? Без сухого труту, тут, у цій печері куди сонце не світить? Чи може ворон скористався запальничкою? Вона ще й мокра, треба буде просушити…

Він хитнув головою і поцікавився: 

- До речі, де цей птах? 

Замість відповіді я знизав плечима і ще трохи наблизився до вогню.  

Коли сонце остаточно піднялося на сході, мені достобіса закортіло пити й їсти. 

- Що скажеш, якщо я сходжу до річки, зберу води і роздивлюся навкруги?

Брат віддав мені вже порожню флягу з-під морводи і наказав:

- До води підходь з тіні. Не виходь на сонце, щоб не побачили з того боку річки…якщо хтось там спостерігає… Будь обережним. Мені це місце не подобається. Але ми тепер хоча б озброєні. 

Я виглянув з нашого барлогу. Морозний ранок зустрів мене тишею сплячого лісу, хоча сонце врядигоди не ховалося за хмарами. 

Воду набрав швидко, а назад повертався повільно, блукаючі навкруги печери. Я зрадів ще до того як зрозумів що саме побачив; то були зимові ягоди на кущі. Поруч порався заєць, я його, на жаль, злякав і він пострекотав собі. 

- Вибачай, приятелю, - тільки промовив я і приступив обдирати кущик. Приніс Родосвіту цілі кишені ягід і горіхів, він аж присвиснув:

- Все ж таки якийсь хист з тебе вийде, я гадаю. Що в нас тут?

- Журавлина, трохи брусниці і горобини та гірсть ліщини.

Я заварював воду, кип’ятив журавлину, жував горіхи і пригадував батька. Як ходили з ним до лісу і він показував кожну травинку, рослинку. Наче було це так давно, але здавалося що вчора.

…Він вказав на маленьку кісточку чорних ягід, що звисали з куща. Непримітні, крихітні. Я б й не помітив, не вкажи на них батько.

- Це горобина. Скуштуй, вона не отруйна. 

Я взяв до рота маленьку ягідку. М’яка, але гіркувата.

- Добре, еге ж? Запам’ятай її, вона стане у нагоді як навіть нічого іншого не буде з їжі. Рятувала моє життя багато разів…

Спогад покинув мене так само швидко як і прийшов. Я перебирав ягоди і зауважив.

- Тільки здається мені, ніби... ніби ліс допомагав і буквально підставляв свої кущі, щоб я зірвав усе.

- Скажеш таке…

Брат ласував горіхами і ягодами, що я приніс, і роздивлявся що ще в нас залишилось із собою, а я вже кип’ятив воду для відвару. Ще вчора я витягнув зі своєї скриньки усі трави й розклав аби ті сохли. А сьогодні знайшов їх і скриньку біля вогню сухими и майже неушкодженими. 

Здивований, трохи наляканий, але щасливий, що хоч щось вціліло, я заварив нам по чашці простудного відвару. 

- Це не морвода, але зігріває не гірше. І голова після нього не болить. 

Брат без вагань випив усе до краплі і повернувся до підрахунків. Він витряхнув гроші з наших воротів і з сапогів.

- В нас залишилось ще два золотих, пара мідяків. Є зброя, майже вся - на жаль срібні бовти потонули, ех. А нам ще йти через Дарте Веліа…Слава Ір’є, ворожбицький спис зі мною. Твої трави вціліли, і запальничка також, хоча вона щось не працює…дамо їй добряче висохнути. Але ні грамоти, ні лиж, ні їжі, ні ковдр ми більше не маємо. Кепсько.

- А перо? Те, що вказує напрямок?

Брат схопився і поліз перевіряти свитку. Врешті-решт, він дістав зім’яту пір’їну.

- Хто зна, чи спрацює вона знову…дамо їй час.

Родосвіт поклав магічну пір’їну назад і влаштувався біля вогню. Він дивився на багаття, наче воно могло дати відповіді на всі питання. 

- Проти ночі сходжу на полювання і буде що закинути у шлунки. Далеко не ходитиму, подивлюся, чи є щось поруч. 

- Я бачив зайця неподалік.

Він кивнув мені і, простягнувши пару кинджалів, вказав на пеньок у протилежному кінці печери:

- А ти поки потренуйся, як докинеш хоча б раз до тієї колоди - скажи мені. 

Згодом брат пішов на полювання, а мені нічого не залишилося, окрім як тренуватися. Хоча, правду кажучи, в мене нічого не виходило з тими кинджалами. З кожною спробою вони все більш і більш безладно відбивалися від кам’яної підлоги; я скоро знудився і влаштувавшись біля костру, прийнявся длубатися кинджалом у золі. І міркувати.

Про ворона ми так і не поговорили. Зовсім. Наче сама тільки згадка про нього могла наврочити нам. Чи він слідкував за нами за наказом Колодара? Серце підказувало мені, що ні. І хоча ця думка втішила мене, я дуже не хотів думати для кого саме стежить за нами цей чарівний птах.