Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Втомлений від подій минулого дня, я швидко заснув як був, з ножем у руці. Дрімав, аж поки не почув як хтось вовтузиться у печері. 

- Ти вже повернувся, - мовив я, розплющуючи очі, і завмер на півслові. Прямісінько переді мною маячив величезний ком хутра. З несподівано м’якою ходою, відмітив я мимоволі. Ведмідь! Погляд зачепився за напружені м'язи його міцного тіла, готового відпустити потужний удар. 

Помітивши мене він зупинився, наче здивувався. Ледь помітні пари диму випускалися з його ніздрів, вкриваючи морозне повітря хмарками. Лапи як кулаки, готові вибивати перешкоди, збивати з пут, зламувати кістки. 

Його величезне тіло наближалося так швидко. Занадто швидко.

- Стій! - крикнув я до нього. І замружив очі, готуючись до смерті.

Минула мить. Ще одна. Нічого не сталося.

Я розплющив очі, не до кінця впевнений у тому, чому я ще дихаю. 

Ведмідь завмер там де стояв, і дивився на мене наче запитуючи “що ти таке і нащо велів зупинитися”.

- Стій, прошу тебе, - проговорив я тихо, але твердо. - Я не загроза. І не їжа, вибач. 

Великі чорні очі дивилися на мене знову, наче запитували “чому?”.

- Я такий саме як ти, я просто хочу жити. Я йду туди де мене ніхто не чекає крім незгод й негараздів. Але я маю дійти, щоб врятувати свою родину, розумієш?

Ведмідь посидів трохи на місці, наче роздумуючи, поки я не простягнув йому всі наші ягоди і горіхи, які я назбирав. 

- Ось, візьми собі. Ти ж по них прийшов? Бери. А я ще знайду. Бери.

Звірюка принюхалася і захопила лапою здобич. 

- Ми вже скоро підемо, потерпи нас трохи, згода? 

Звір миттю покінчив із ягодами. Потроху-потроху він відповз назад і скрився у нетрях печери. Тільки тут я зрозумів, що долоні, спина і потилиця стали абсолютно мокрі і холодні, але серце на подив залишилося спокійним. 

Тут у печеру увірвався брат, засапаний, з червоними від морозу щоками і дикими очима.

- Ти! Цілий! - шепотів він, схопив мене за плечі і прижав до себе у сильних обіймах.

- Пусти! Нема чим дихати!

- Але як? Як ти зміг? Я чув ведмедя ще здалеку, і розумів - не добіжу, не встигну. А ти..ти впорався сам. Як?

- Ну я дав йому…хабаря. Віддав наші ягоди. 

Брат з полегшенням засміявся. Він сперся на камінь за спиною і без упину сміявся:

- Хабаря! А щоб тебе, Бестуже! Ех ти… халепа! Дурне сало без хліба! Ти ще скажи що розмовляв з ним!

- Так…я гадаю, ми мали щось схоже на розмову... Він все зрозумів. І не тронув мене. 

Родосвіт похитав головою, не приховуючі усмішки: 

- Ніяк не звикну до твоїх теревенів з тваринами. Це ж треба!

- Так…і тепер я думаю що моя сила тоді поснула не через зиму. 

- А через що? Через той камінь, що батько дав?

Я знизав плечима. Подумав про батька, Смірену.

- Ні, камінь був в мене з волі батька, через батьків страх я не міг користатися власною силою. Проте, багато чого іншого стримувало мене. І я тільки-но почав розуміти це, хоча Брамар казав мені…Але…але те, що я зміг вмовити ведмедя, це ж доказує що я можу! Я можу контролювати себе і свою силу.

Після вечері зі смаженої оленини і нової порції горіхів і ягід, ми лягли відпочивати. Сон швидко зморив мене; ось я дивився на вогонь, а наступної миті побачив їх.

Я вже бачив їх до того. Воїни Едасу, чарівні і страшні у своїх обладунках з темного заліза, у темно-синіх плащах через які їхня шкіра здавалася ще більш блакитною, вражаюче холодною. Повний місяць виблискував на їх обладунках, холодний, зимний вітер грався з їх білосніжним волоссям, їх чорні, з блакитною райдужкою, очі обіцяли загибель. Вони розтягнули лінію на сході і чорніли на снігу, очікували. 

Я глянув до іншого краю поля - там виднілися прекрасні золотоволосі і темноглазі воїни, вони наче здіймалися над усім в своїх золотавих панцирах, прикрашених дорогоцінним камінням, мов перлини на оцелоті. Їх шоломи світилися яскраво, справжні зірки у темряві ночі. Поруч з ними навіть ніч ставала світлішою.