Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Маршал погодився. Він був настільки вдячний Шеллі за те, що той, здавалося, відмовився від ідеї судового позову, що погодився б грати у «валети» на підлозі, якби Шеллі того забажав.

Шеллі шість разів виставляв руки перед собою, і Маршал намагався вгадати, де банкнота. Тричі йому це вдалося, а тричі ні.

— Гаразд, доку, ви виграли тридцять баксів і програли стільки ж. Нічия. Так зазвичай і буває. Має бути. Ось, тепер ви візьміть цю десятку. Тримайте її в руці — тепер моя черга вгадувати.

Маршал шість разів ховав десятку то в одній, то в іншій руці. Перша спроба Шеллі була невдалою, однак решту п’ять він вгадав правильно.

— Доку, ви виграли десять доларів, а я п’ятдесят. Ви винні мені сорок. Здача потрібна?

Маршал дістав із кишені пачку банкнот з важким срібним затискачем, що колись належав ще його батькові. Двадцять років тому він помер від інфаркту. Доки вони чекали на приїзд служби порятунку 911, мати дістала з батькової кишені гроші й поклала їх собі у сумочку, а затискач віддала синові.

«Ось, Маршале, тепер це твоє, — сказала тоді вона. — Користуйся ним і щоразу згадуй свого батька».

Маршал глибоко зітхнув, дістав дві двадцятки (то була найбільша сума, яку він будь-коли програвав) і простягнув їх Шеллі.

— Містере Меррімен, як вам це вдалося?

— Кісточки на вашій порожній руці трохи побіліли — ви надто сильно її стисли. А ваш ніс зовсім трохи повернувся у бік тієї руки, в якій ви тримали гроші. Це і є «знак» або «жест», доку. Хочете реваншу?

— Чудова демонстрація, містере Меррімен. Ні, реванш мені не потрібен — я все зрозумів. Утім, досі не розумію, куди це нас приведе. Щоправда, наш час вичерпано. Зустрінемося в середу. — Із цими словами Маршал підвівся.

— У мене є ідея, просто-таки фантастична ідея щодо того, куди це нас приведе. Хочете почути?

— Звісно, містере Меррімен. — Маршал знову кинув оком на свій годинник. — У середу рівно о четвертій.

  Розділ 17

За десять хвилин до початку сеансу Керол щосили намагалася зібрати думки докупи. Сьогодні жодних диктофонів. Запис на пристрої, який вона принесла минулого разу у своїй сумочці, просто неможливо було розібрати. Керол зрозуміла: щоб отримати якісний запис, їй доведеться придбати професійний прилад для прослуховування розмов. Можливо, їй вдасться купити щось подібне у шпигунському магазині, який нещодавно відкрився поблизу Юніон-сквер.

Відверто кажучи, на минулому сеансі не було чого записувати. Ернест ухилявся від деяких відповідей значно більше, ніж вона очікувала. Він виявився значно хитрішим і водночас більш терплячим. Дивовижно, але більшу частину часу він присвячував завоюванню її довіри, щоб вона зрозуміла, що може на нього покластися. Скидалося на те, що він не поспішав (імовірно, вже встиг втамувати сексуальний голод з іншою пацієнткою). Керол теж мала бути терплячою: вона знала, що рано чи пізно побачить його справжню натуру — підступного, хтивого Ернеста-хижака, якого вона бачила в книжковій крамниці.

Керол пообіцяла собі бути сильнішою. Тепер їй не можна розкисати, як це трапилося минулого тижня, коли Ернест зауважив, що вона може передати дітям гнівні емоції своєї матері. Це спостереження лунало в її голові ще кілька днів і, на диво, неочікувано вплинуло на стосунки з дітьми. Син навіть зізнався, що почувається щасливим, бо мама більше не сумує, а донька залишила на її подушці малюнок із усміхненим личком.

А минулого вечора сталося дещо незвичайне. Уперше за багато тижнів Керол відчула, як її огортає щастя. Це трапилося, коли вона обіймала своїх малюків і читала їм на ніч «Дивовижні пригоди Нільса» — ту саму пошарпану книжку, яку багато років тому щовечора читала її мати. Керол згадала, як вони з Джебом притулялися до матері та схиляли маленькі голівки над сторінками книжки, розглядаючи ілюстрації. Дивно, але минулого тижня вона подеколи згадувала забутого Джеба, який не заслуговував на прощення. Звісно, їй не хотілося його бачити (про «довічне ув’язнення» Керол говорила цілком серйозно), але їй було цікаво, де він, що робить…

«Та чи варто мені приховувати свої почуття від Ернеста? — думала Керол. — Можливо, те, що я плачу, то добре, адже сльози тільки посилюють ілюзію щирості. Щоправда, в цьому немає особливої потреби — цей бідака навіть не здогадується, що й до чого. Водночас така гра досить ризикована: навіщо дозволяти йому на себе впливати? З іншого боку, чом би й не отримати від нього щось корисне для себе? Я плачу за це чималі гроші. Навіть він подеколи виголошує корисні ідеї. З ледачого вовка хоч шерсті жмут!»

Керол почала розтирати свої ноги. Попри те, що Джесс виявився терплячим і добрим тренером, її литки і стегна боліли. Він зателефонував їй минулого вечора, а вранці вони зустрілися біля музею «De Young», щоб побігати навколо озера, яке тонуло в тумані, а також майданчиками для кінних тренувань у парку «Золоті ворота». Керол дотримувалася його поради — її біг швидше нагадував активну ходьбу, вона неначе ковзала, ледве відриваючи стопи від росяної трави. А за п’ятнадцять хвилин страшенно захекалася й жалібно дивилася на Джесса, який граційно ковзав уперед поряд із нею.

— Ще кілька хвилин, — пообіцяв він. — Продовжуй швидко йти, знайди темп, у якому зможеш вільно дихати. Зупинимося біля японського чайного будиночка.

А тоді, через двадцять хвилин невпинного бігу, трапилося щось незвичайне. Слабкість щезла, і Керол відчула, як її наповнює безмежна енергія. Вона глянула на Джесса, який схвально кивнув і блаженно всміхнувся, неначе знав, що в неї відкриється друге дихання. Керол бігла дедалі швидше. Вона летіла над травою, мов та пір’їнка. Піднімала ноги ще вище, і ще, відчуваючи, що може робити це нескінченно. А тоді, коли вони нарешті уповільнили біг і спинилися навпроти чайного будиночка, Керол просто-таки повалилася на землю і була дуже вдячна Джессу за те, що його сильні руки встигли її підхопити.

Тим часом Ернест своєю чергою заносив до комп’ютера історію, яка трапилася на сеансі з групової терапії. То було цінне доповнення до його статті про простір між пацієнтом і психотерапевтом. Один із пацієнтів розповів дивовижний сон:

Уся наша група сиділа за довгим столом на чолі з психотерапевтом, який тримав у руках аркуш паперу. Ми нахилялися до нього, витягуючи шиї, намагаючись зазирнути в текст, однак він ховав його від нас. Водночас ми всі знали, що на тому аркуші написана відповідь на запитання: “Кого з нас ви любите найбільше?”

Ернест занотовував, що запитання «Кого з нас ви любите найбільше?» є справжнім жахіттям для психотерапевта, який проводить групові сеанси. Будь-який психотерапевт боїться, що настане той день, коли група вимагатиме від нього відповіді: ким він найбільше переймається. Саме з цієї причини більшість групових психотерапевтів (та й індивідуальні теж) не дозволяють собі проявляти будь-які почуття до пацієнтів.

Особливістю цього сеансу стало те, що Ернест дотримувався своєї обіцянки бути максимально відвертим і відчував, що це допомогло йому контролювати ситуацію. По-перше, він залучив групу до продуктивної дискусії: вони обговорювали свої