Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

ні; рідних йому? — ні; з його стану? — ні; для цих трьох бідолашних малюків, перших зустрічних, невідомих, обідраних, босоногих, цей аристократ, цей принц, цей старик, врятований, визволений, переможець, бо така втеча дорівнює перемозі, — усе кинув, знехтував усім, усе поставив на карту, і у той самий момент, коли він врятував дітей, віддав ворогам свою голову, досі страшну, а тепер величну.

І що мають з нею зробити?

Прийняти цю жертву.

Маркіз де-Лантенак мусив зробити вибір між чужим життям і своїм. І він гордо вибрав смерть.

І на цей його вибір згоджуються.

Його мають убити.

Яка відплата за героїзм!

Відповісти дикунством на великодушність.

Показати таку підкладку революції!

Так здрібнити ідею республіки!

В той час як людина, наскрізь просякнута забобонами й рабством, раптом перетворюється, повертається до людяності, вони, визвольники, поборники свободи, лишаться тільки людьми громадянської війни, неспроможними перемогти рутину, людьми, що тільки проливатимуть кров у братовбивчій війні.

І найвищий закон прощення, самозречення, самопожертви, спокути існуватиме для оборонців облуди і не існуватиме для борців за істину!

Як! Поступитися у боротьбі великодушності, скоритися цій поразці, бувши дужчими, стати слабшими, бувши переможцями, стати вбивцями, дати змогу говорити, що прихильники монархії врятовують дітей, а прихильники республіки вбивають стариків!

Цей загартований воїн, цей могутній вісімдесятилітній старик, цей обеззброєний боєць, скоріше впійманий, ніж полонений, захоплений на доброму ділі, зв’язаний з власного дозволу, після того як вчинив величний подвиг, має зійти на ешафот, як на найвищу вершину слави. І вони покладуть під ніж гільйотини цю голову, круг якої, літатимуть, благаючи, три душі маленьких урятованих ангелів. І перед цією стратою, ганебною для катів, зневажлива і горда усмішка з’явиться на лиці цієї людини, а лице Республіки заллє краска сорому!

І це станеться в присутності його, Говена, воєначальника.

І маючи змогу перешкодити цьому, він ухилиться! І він задовольниться цією гордовитою порадою: «Це тебе не обходить!» І він не скаже собі, що в таких випадках стояти осторонь — це бути спільником! І він не зрозуміє, що в такій величезній справі той, хто чинить злочин, менший злочинець, ніж той, хто дозволяє злочинові статися.

Але хіба не обіцяв він цю смерть? Він, Говен, людина милосердна, хіба не заявив Сімурденові, що він робить виняток з свого милосердя для Лантенака? Хіба не поклявся він видати Лантенака Сімурденові?

Він винен йому цю голову, і він її віддає. От і все.

Але чи ж це та сама голова?

Досі Говен бачив у Лантенакові тільки дикого воїна, фанатичного рояліста та феодала, вбивцю полонених, душогуба, що лютував у час війни, людину кровожерну. Коли б він досі був такий, Говен не боявся б, не задумуючись, засудив би його на смерть. З цим немилосердним і він був би немилосердний. Не було нічого простішого, дорога була прокладена, і дуже легко було нею йти, все було визначено, треба було тільки вбивати того, хто вбиває. Це була жахлива, але пряма лінія. Раптом ця пряма лінія урвалася, за несподіваним поворотом дороги з’явився новий обрій, сталася метаморфоза. Новий Лантенак несподівано з’явився на сцені. Герой вийшов із страховища. Та ні, більше ніж герой — людина. Більше ніж душа — серце. Це не був убивця, якого Говен досі мав перед собою, це був рятівник. Говен був подоланий хвилею небесного світла. Лантенак вразив його блискавкою доброти.

І перетворення Лантенака хіба не перетворить Говена? Як! Цей блиск світла не дістане відповіді? Людина минулого піде вперед, а людина майбутнього назад? Людина варварства і марновірства розкриє крила, піднесеться в височінь і згори буде дивитися на людину ідеалу, що борсатиметься в багні й темряві. Говен лишиться в старій колії лютості, тоді як Лантенак ширятиме у величній високості.

І ще одне.

Споріднення.

Ця кров, яку він має пролити, — бо дозволити пролити все одно, що пролити самому, — хіба ця кров не є його кров, кров Говена? Його дід помер. Але його двоюрідний дід живе. І цей двоюрідний дід є маркіз де-Лантенак. Хіба той з братів, що лежить у могилі, не піднявся б, щоб не дати другому в неї увійти? Хіба не звелів би він своєму внукові віднині шанувати цю голову, вкриту сивиною, рідною сестрою його власної сивини? Хіба не було між Говеном і Лантенаком цього обуреного погляду привида?

Хіба революція має за мету спотворювати людську природу? Хіба вона повинна зруйнувати сім’ю, задушити в людині людяність? Зовсім ні. Вона прийшла ствердити, зміцнити одвічні цінності, а не відкидати їх. Зруйнувати Бастілію — це визволити людськість, знищити феодалізм — це створити міцну сім’ю. Немає більшого авторитету за авторитет батьківства. От чому матка у бджіл вважається за царицю. Вона цариця тому, що мати. Безглуздість королівської влади якраз у тому, що це влада людини, яка, не бувши батьком, не може бути й володарем. Через те й знищено королівську владу, встановлено республіку. Що таке республіка? Це сім’я, це людськість, це революція. Революція — це запакування народу. А в основі народу — людина.

Треба було вирішити, чи мусить Говен після того, як Лантенак повернувся до людськості, повернутися до сім’ї.

Треба було вирішити, чи з’єднаються внук і дід у цьому найвищому світлі, чи тоді, коли дід піднявся до цього світла, внук збентежено відступить. В цьому патетичному змаганні Говена з своєю совістю саме так ставилося питання, і відповідь випливала сама собою: треба врятувати Лантенака.

Гаразд. А Франція? Тут запаморочлива проблема враз змінювала лице.

Як! Франція у такій скруті, Францію зрадили, відкрили для ворога. Вона не має більше кордонів — Німеччина перейшла через Рейн. Вона не має більше мурів — Італія переступила через Альпи, а Іспанія через Піренеї, їй лишилася тільки одна велика підпора — океан. Вона мала за собою безодню. Вона могла спертися на неї і, могутня, велика, перемогти всю землю. Ця підпора була непоборна. Але хіба не відбирають її в неї? Океан вже належить не тільки їй. На океані і Англія. Це правда, Англія не знає, як його переступити. І от з’являється людина, щоб перекинути для неї міст, щоб простягти їй руку, людина, що хоче сказати Піттові, Крегові, Корнуельсові, Дундасові, всім піратам: «Ідіть!» Людина, що хоче крикнути: «Англія, бери Францію!» І ця людина — маркіз де-Лантенак.

Вони тримають цього чоловіка в руках. Три місяці полювали на нього, невпинно переслідували і нарешті схопили. Рука революції лягла на плече цього бандита. Рука дев’яносто третього року взяла за горло цього ката-рояліста. Доля судила, щоб у підземеллі свого родового замка цей