Читати книгу - "Кришталевий Голос , Нікка Вейнн"

                            💎   💎   💎

   Через деякий час після битви ті, хто вижив, стояли серед руїн, не в змозі повірити у те, що бачили. Все було зруйноване, наче саме небо впало на землю. Чорний дим від згорілих уламків та попелу стелився низько над білим снігом, змішуючи чистоту з руїною. Гвардійці, що служили Рафаелю, люди які були на його стороні, і сам він, згоріли, перетворившись на купу попелу, який вітер розносив по двору.
   Домінік, разом з Антуаном, стояв у центрі внутрішнього двору, його погляд був порожнім. Він не міг дивитися на те, в що перетворилося місце, яке колись було домом. Навколо нього панувала тиша, здавалося, що навіть вітер не наважувався порушити цей момент. Запах сажі й горілого дерева роз'їдає легені, але це не здавалося важливим.
   Леонард повільно вийшов зі своєї схованки, тримаючись за поранену руку. Його обличчя було блідим, але він, зі всіх своїх останніх сили, тримався на ногах. Тим часом Чарльз, повністю забруднений у крові, сидів біля Густава, стискаючи його рану, намагаючись зупинити кровотечу. Він не говорив нічого, лише міцно тримав руки на тілі коханого, наче боявся, що відпустить, і той зникне.
   Вівьєн та інші, хто вцілів, стояли осторонь, занурені в мовчання. Вони не могли знайти слів, щоб висловити свої емоції. Хтось мовчки молився, хтось просто дивився у порожнечу, наче намагаючись зрозуміти, як вони взагалі залишилися живі.
   Раптом тишу порушив стукіт кінських копит. Король Вільгельм, Ебігейл та Мелісса зупинилися, побачивши спустошення перед собою. Їхні обличчя застигли від шоку. Вони злізли з коней і побігли до тих, за кого вони молилися, щоб побачити живими.
   Вільгельм упав на коліна перед своїм сином Чарльзом та пораненим Густавом. Його руки тремтіли, коли він торкався обличчя сина, наче переконуючись, що це не сон.
   Ебігейл кинулася до Леонарда, обіймаючи його так сильно, що здавалося, ніби хотіла злитися з ним у єдине ціле. Сльози котилися її обличчям, але вона навіть не намагалася їх стримувати.
   Мелісса, підійшовши до Вівьєна, мовчки подивилася йому в очі, а потім, несподівано для всіх, обійняла і поцілувала його. В її руках була аптечка, і вона тут же почала надавати допомогу Густаву. Її дії були швидкими, але в очах стояв страх, що будь-яка секунда зволікання може коштувати життя.
— Невже все закінчилося? — прошепотіла Ебігейл, дивлячись на короля, але водночас звертаючись до всіх.
— Так... — відповів Чарльз, хоч у його голосі було більше сумніву, ніж впевненості.
   Але Домінік не чув їхньої розмови. Його очі судомно шукали когось серед руїн.
— Де Джулієт? — запитав він, але ніхто не відповів. Паніка почала охоплювати його. — Де Джулієт?! Джулієт! — його голос став гучнішим, майже криком.
   Він почав перевертати уламки та сніг, шукаючи її, ігноруючи всі спроби зупинити його.
— Домініку, зачекай! — спробував втрутитися Антуан, але той грубо відштовхнув його.
— Джулієт! — він кричав так голосно, що відлуння його голосу відбивалося від руїн. — Джулієт!
   Тиша. Мовчання, що пробивало серце, як крижаний ніж.
   А потім він побачив її. Фіолетове волосся дівчини було розсипане по білому снігу, який здавався ще більш білим поряд з її блідим обличчям. Вона лежала нерухомо, її сукня була розірвана й забруднена, але вона виглядала так, ніби просто спить.
   Домінік впав на коліна біля неї, його руки тремтіли, коли він доторкнувся до її обличчя.
— Ні... Ні, тільки не це... — його голос ледь звучав.
   Сльози падали з його очей на її обличчя, але вона не рухалася. Він безперестанку витирав їх своєю рукою, наче сподівався, що це розбудить її.
— Джулієт... Відкрий очі, прошу тебе... Я не можу без тебе... — його голос почав тремтіти. — Ти не можеш залишити мене...
   І тоді він закричав. Його крик розірвав тишу, пронизав повітря, змусив кожного, хто був поруч, затамувати подих. Це був крик відчаю, болю, втрати, що розривав душу.
   Ніхто не стримував сліз. Ебігейл сховала обличчя в руках, Леонард відвернувся, щоб приховати свої емоції, а Чарльз, міцно стискаючи кулаки, просто закрив очі.
   Цей момент був нестерпним для всіх, але для Домініка він став кінцем світу.
   Тоді король Вільгельм, стоячи посеред руїн минулого і майбутнього, усвідомив істину, яка досі уникала його розуміння. Пісня Дракона — це не просто джерело сили чи магії. Це випробування для людської душі. Занадто могутня, щоб належати будь-кому, вона повинна бути замкнена, захована в місці, де жодна людина більше не зможе її знайти. Вільгельм дивився на неї, ніби востаннє. У його очах відбивався і смуток, і полегшення. "Тільки так вона залишиться легендою, тільки так світ буде врятовано," — подумки промовив він.
   Дихання короля було важким, його плечі опустилися від тягаря відповідальності. Погляд ковзнув по обличчях тих, хто стояв поруч із ним. Кожен із них пережив свою боротьбу, свої втрати, свої надії.
— Це кінець, чи початок? — порушив тишу Леонард.
   Вільгельм озирнувся на нього, намагаючись знайти відповідь, але в цю мить тишу порушив слабкий звук, що долинув з боку.
— Джулієт! — вигукнув Чарльз, нахиляючись над сестрою.
   Принцеса, яка досі лежала нерухомо на снігу, раптово відкрила очі.