Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

удару, якого йому завдали в першій половині ХХ ст. До речі, зауважте, що саме марксизм-ленінізм і, зрештою, расизм (що базувався на екстремальній формі наукового дарвінізму) стали тими дисциплінами, яким особливо залежало на означенні «науковий», і послідовники цих течій за кожної нагоди вказували на цю науковість. На той час не було жодного способу, як «об’єктивно» поставити під сумнів ці теорії, після чого вони й ставали науковою темою[836].

Тобто наукова правда замість об’єктивної оцінки потрапляє під суд своєї ж академічної спільноти. І тут можна підозрювати наукову спільноту в схильності наслідувати політичну чи наукову моду. У цьому розумінні ми б мали дуже обережно послуговуватися модними ідеями. Наукова спільнота формує правду й разом з цим виступає й її ж суддею, «правдотворці» й «правдооцінювачі» — одні й ті самі люди. У науковому світі не існує розподілу сили, як ми її знаємо й ретельно сторожимо в світі політики. Саме тому марксизм-ленінізм і расизм могли (свого часу) присвоїти собі звання «науковий» — наукова спільнота їм його присвоїла. Саме факт того, що наш науковий час — один із найкривавіших в історії, і став однією з серйозних тріщин в історії світського прогресу. На думку соціолога Зиґмунда Баумана, голокост — це не помилка й не заминка модерності, а її прямий наслідок[837].

Я хочу в хотінні жити

Сучасні економісти мали би розглядати й це питання, оскільки сама ідея прогресу — меч, заточений з обох кінців. З одного боку, гонитва за прогресом уможливила справжній прогрес. Саме наше велике прагнення, наше набожне бажання зумовили те, що нам за останній час справді вдалося досягти такого великого росту, ми так сильно хотіли його й заради нього чимало працювали й стількома речами пожертвували. Проте, з іншого боку, лишається питання, чи стали ми більш задоволеними — і чи взагалі ми можемо досягти задоволеності: «Для тих, хто сьогодні вірить у прогрес, задоволення є небажаним»[838].

З об’єктивного погляду, ми живемо в найбагатший період в історії цієї планети. І все одно нам мало, багатство й добробут приносять з собою нові й нові проблеми. Зробити в кондитерській вибір між сімома тортами, коли вам хочеться їх усіх й на всі є гроші, часом буває аж до болю складно. Нарешті вибираючи один, ви відмовляєтеся від шести інших смаків, і починаєте сумніватися, чи не варто було замість фісташкового замовити собі горіховий, чи ще краще шоколадний... Ідеально було б спробувати їх усіх, тому з кондитерської ви йдете трохи засмученими, або з переповненим животом, якщо все-таки не вдалося встояти перед спокусою.

Економістам складно зрозуміти цю ситуацію. Адже економіка здебільшого зважає на ситуацію дефіциту, коли людина не наситила свої потреби (не задовольнила їх) і з радістю б споживала більше (а також більше заробляла). Як би виглядала економіка без дефіциту? Наші засоби виросли б настільки, що ми б могли дозволити собі набагато більше, ніж повне насичення. Наша сатурація, наша точка блага часто перебуває десь посередині множини того, що ми можемо собі дозволити, вона міститься всередині нашого бюджетного обмеження. І знайти її не так просто. Може статися, що ми перевищимо матеріальний надлишок, і це призведе до перенасичення. І ніщо з цього не можна назвати станом блаженства. Так просто потрапити в ситуацію, коли ми починаємо лаятися під тягарем своєї ж покупки.

Тайлер Дерден, головний герой роману «Бійцівський клуб», вимальовує modus vivendi споживацького суспільства: «Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно..»[839] Сьогодні цю фразу можна перефразувати так, що речі, які нам не потрібні, ми купуємо за гроші, яких у нас немає. Післявоєнний період характеризувався швидким накопиченням багатства, що започаткувало першу хвилю споживацького стилю життя ще в шістдесятих роках. Проте надія, якої так прагнуло покоління гіпі, виявилася марною. Американське суспільство почало залежати не лише від свого багатства, але й від боргів. Урешті-решт психологи, економісти й соціологи і досі бурхливо сперечаються, чи багатство сильно впливає на наше відчуття щастя[840]. Соціолог Рональд Інґлегарт після багаторічних досліджень феномену щастя[841] у багатьох країнах дійшов висновку, що хоч відчуття добробуту й зростає, однак приріст стає меншим і меншим, тому й функція добробуту — угнута. У багатому світі рівень щастя зростає разом із рівнем нагромадження багатства лиш мінімально. Просто більше нікуди рости. Як стверджує Інґлегарт, у багатих країнах кореляція між доходами та щастям «навдивовижу слабка (по суті, нею легко можна знехтувати)»[842]. Ми це називаємо «парадоксом Істерліна».

Девід Маєрс стверджує, що «у випадку зі щастям абсолютно не залежить, чи хтось їздить на BMW, чи, як більшість шотландців, ходить пішки, чи користується автобусом»[843]. Дослідження, яке проводили між найбагатшими верствами населення (100 найбагатших американців за рейтингом журналу «Forbes» у дослідженні психолога Еда Дінера з Іллінойського університету), показало, що ці люди «лиш на трохи щасливіші, ніж звичайні люди»[844]. Майерс продовжує роздумувати над тимчасовістю радості, яку приносить багатство: «Здається, що переможці лотереї переживають лиш перше шокове щастя від свого виграшу. Тільки ця ейфорія триває зовсім недовго. Часом навіть доходить до того, що те, що раніше нас ощасливлювало — наприклад, читання, — більше не може нас задовольнити. Якщо порівнювати зі збудженням, яке людина отримує від виграшу мільйонної суми, звичайні радощі «сіріють» на його тлі й стають маловартісними»[845].

Про схожий «приголомшливий ефект» швидких радостей порівняно зі звичайними радощами (звичайна радість губиться у присутності швидкої радості, наприклад, наркотиків, а ця нова радість таким чином займає її місце) зрештою, говорить і Аристотель[846].

Схоже на те, що в суспільстві, у якому всі живуть у кількаповерхових віллах, окрема людина буде не набагато щасливішою, ніж там, де в кожної родини є лиш один маленький будинок[847]. Здається, що у перспективі нам все одно, скільки всього у нас є чи, навпаки, немає (хоча й ця статистика стала свіжим предметом дискусій)[848]. Проте навіть якщо нам вдасться знайти цю гіпотетичну точку щастя, чи вміємо ми нарешті відпочити в ній і не повзти далі? Промовистою є цитата з «Чекаючи на Ґодо» Беккета»:

Владімір: Треба так казати, навіть якщо це й не так.

Естрагон: То що я маю казати?

Владімір: Кажи: я радий.

Естрагон: Я радий.

Владімір: І