Читати книгу - "Троща"

Але я мовчки пішов алеєю далі, нагнувши голову і зімкнувши за спиною руки. Все було зрозуміло. Окрушини мого розтрощеного минулого знов зібралися докупи в ясну картину. Тобто в похмуру. Дуже похмуру, чорну картину.

Я підвів голову і побачив, що цвинтар живе своїм життям. Тут і там на могилках поралися люди. Працювали сапками, виривали бур’ян, обсипали «гробки» жовтим піском.

Можна було йти до трамвая. Не хотілося в неї нічого розпитувати. Тепер я все знав. Та в мені здіймалася злість. Я йшов алеєю, заклавши руки за спину і нагнувшись уперед, як ходив по камері-одиночці, бачив себе таким збоку, але не змінював пози. Я її заслуговував. І злився на себе.

«Ти просто боїшся», — казав собі.

«Чого?»

«Ти мусиш відкритися їй».

«Пощо?»

«Нехай знає, що тобі все про них відомо. Казав же Юрко-Жук: «Гадаєте, лише КГБ не спить? Е, ні… СБ також працює». А ти ж усе-таки референт Безпеки, не дідька лисого хвіст».

«І що далі?»

«Скажи їй так, як вона сама колись казала: немає нічого таємного на світі, окрім семи святих тайн».

«Добре. І що це дасть?»

«Як що? Нехай не поспить, помучиться. Чи ти й досі не байдужий до неї?»

«Заткни пельку».

«Тоді зізнайся, що ти боїшся».

«Кого? Її?»

«Та ні. Боїшся, що вони не дадуть тобі спокою. Або заберуть на слідство у зв’язку з наново відкритими обставинами, або підкинуть детальний план Дніпрогесу».

«Ну, знаєш!.. Можеш докоряти мені чим завгодно, тільки не страхом».

«Тоді зніми з себе ці блазенські окуляри. Ти завжди дивився на світ своїми очима. Не відвертайся від вогню».

«Будь ласка!»

Я зняв окуляри і побачив світ таким, яким створив його Бог. Як у Святому Письмі: «І побачив Бог світло, що добре воно». І я подумав, що якби для людей було забагато сонця у небі, то Господь сам би зробив так, аби його стало менше. Взяв би і трохи вкрутив свою лампу.

Прибравши руки з-за спини, я випростався. І знов підійшов до тієї могили. Михася, що сиділа навпочіпки, якраз теж підвелася і милувалася на свою роботу. Фіолетові братки з жовтими фартушками цвіли двома рядочками. Знявши гумові рукавички, вона перевела подих. Була красива, як гадина. Літа її не зів’ялили, а додали довершених зрілих форм. Так старіють хіба добірні меди, які з часом набирають стиглого смаку і забарвлення. Може, якогось чару доворожили косметичні хитрощі (губи й очі були в міру підведені), не знаю, я на тому розуміюся, як вовк на звіздах, але це була нестерпно вродлива жінка. Із тих жінок, за яких кволі серцем чоловіки продають найсвятіше, у тому числі й рідну матір.

Через те, дивлячись не на неї, а на овальний портрет на чорному вітрилі, я спитав:

— Чоловік?

Вона, звісно, не впізнала мене з першого погляду і радше здивувалася моєю цікавістю та словом «чоловік», бо в цьому козацькому місті навіть учорашні селюки казали «муж», «супруг», «благовєрний», а в гіршому разі просто «казьол».

— Так, — почув її голос.

— Хворів?

Такі розмови часто зав’язуються між незнайомими людьми саме на цвинтарі, але, мабуть, щось було написано на моєму лобі, бо враз я побачив, як вона вся напружилась і постаріла.

— Хворів… — сказала вона, і її очі поширшали.

Щоб згладити цю стресову мить упізнання, довелося піти навпростець.

— Як вам спиться… подруго Волошко? — спитав я, дивлячись у її нестерпно красиві, синіші за небо очі.

— Місяць… — промовила вона пошепки. — Звідки?..

Мені лиш тепер спало на гадку, що Михася могла й не знати про всипу у Струсівському лісі. Але це не мало значення.

— Жорстоко, — сказав я. — Найпідступніша зрада з усіх, що я знав.

— Ви хотіли, щоб мене вбили?

— Ні, у тому-то й річ, що тоді не хотів. Я знав, що ви була вагітна.

— То вбийте тепер.

— Мовчіть.

— Збоку легко судити, — сказала вона. — Ніхто не був у моїй шкурі.

— Отож-бо. У шкурі. Чи, може, ви скажете, що й він нікого не всипав? Як і Стодоля?

— Ви прийшли сюди допитувати мене?

— Та ні, хтів заспокоїти вас. Що, може, Стодоля справді тоді нікого не сипав. То міг робити Броз.

— Не рухайте мертвих, — сказала вона.

— Я до того, що син ваш — викапаний Стодоля. Весь у батька.

— Так, вони схожі. Я бачила, що ви стрілися з ним.

— Уявляю, як Брозові було на нього дивитися.

— Він його любив.

Мені більше не було про що розмовляти з нею. Тепер вона знає, що немає на світі нічого таємного, окрім семи святих тайн.

Я повернувся й хотів піти, не прощаючись, та ще не ступив і кроку, як вона зупинила мене.

— Місяцю!

Я озирнувся.

— Ви у нас святий, то знайте ж! То не син Василя!

— А чий?

— То його брат!

— Який брат?

Мені по шкірі пішов мороз.

— Влодко! У нас своїх дітей не було, то ми забрали його з дитбудинку.

— Влодко?

— Ви ж його врятували, ні?

Я зрозумів її натяк. Вона хотіла сказати, що ми всі пов’язані одним гріхом. Та це було зовсім не так.

— Ні, — мовив я. — Малий щось переплутав.

І пішов до брами. Але зупинився ще раз і моя рука шугнула в кишеню маринарки. Я намацав там одну безцінну для мене річ, яку зберігав довгі роки, і її не змогли знайти й відібрати у мене ні на пересильних пунктах, ні в карцерах, ні в бараках посиленого режиму, ні навіть тоді, коли роздягали догола й вибивали ребра і зуби.

Це була біла перлина з її намиста, яку я підібрав у бункері майже на очах у Броза. Маленька, як горошина. Я взяв її на долоню і подивився у небо. Яскравішого сонця я ще не видів. Бог підкрутив ґнота у своїй небесній лампі до найвищої межі. Та я зовсім не мружився на сліпуче світло і не відвертався від нього. Розмахнувся з усіх сил і пожбурив перлину далеко в небо.

Мені ще здалося, що вона зблиснула в повітрі, а де впала — не чув і не бачив.

2014–2017 рр.

72

Стрільці сотень «Буйні» та «Рубачі».

Вiд автора

Дякую тобі, читачу, за те, що ти прийняв цю книжку з відкритим серцем. Якщо тобі доведеться коли-небудь їхати з Тернополя в напрямку Бережан до нашої духовної вершини Зарваниці, то за Купчинцями, не доїжджаючи до Ішкова, по ліву руку тобі відкриється широчезна долина. То просторий берег Стрипи, в неозорості якого губиться й сама річка, вже не така повновода, як була колись. Саме тут і стояли густі очерети — троща, де відбулася драма, описана в цій книжці. Окинь оком той терен, мій друже, постій край дороги в мовчанні.

Уперше цей край мені показав Роман