Читати книгу - "Андрій Лаговський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проклята смоковниця
(Посвята для тих, хто виріс серед злиднів та й без прихильного слова)
При шляху зростала смоква на камінню…
Хто ішов — топтався по її корінню…
На палючім сонці… без роси й води…
Ще на ній ніколи не росли плоди.
От ішов Учитель — забажав він сісти,
З довгої дороги забажав і їсти:
Став шукати плоду в смоквинім гіллі.
Не знайшов нічого — та й прокляв її.
Припочить під нею сів з учениками.
Луснуло коріння в них попід ногами,
Та й усохла смоква… Бідне деревце!
Ти росла без плоду… Винно ти за це?!
— Може, дозволите прочитати ще й четверту строфу, що ви її заборонили мені читати? — насмілився попрохати Костянтин.
— Та вже читайте, коли так цікаво вам, — неохоче згодивсь автор. І Костянтин дочитав:
Ах, попівство й досі сміє нас навчати:
«Треба неплодюче дерево зрубати,
Треба геть спалити, щоб і попіл згас!» —
Багачі! радійте! віра ця — для вас.
— Ну-у-у! Як вам не сором було, Андрію Йвановичу, доточити отакого кінця! — розсміявся Костянтин. — Була собі гарна поезійка нівроку… справді, може, й лірично-автобіографічна для вас… а ви несподівано були взяли… і зовсім фальшиво взяли… ще й соціал-демократичну ноту та й пришили отого несмачного кінця! З доброї поезії зробили докторальну, тенденційну газетну передовицю!..
— Та я ж не хотів був, щоб ви читали четверту строфу, — виправдувався склопотаний Лаговський.
— А таки з вас буде колись добрий християнин нівроку! — правив своє Костянтин. — І в той день, як ви підете до церкви, щоб запричаститися, покличте мене… Я піду з вами…
— Та ви самі чи буваєте коли в церкві, циніку ви отакий! — іронічно спитав Лаговський.
— Грішен… рідко буваю… — добродушно покаявся гість, — якось усе часу нема, та й… вибачайте вже, що буду, як кажете, циніком!.. Покаюся перед вами: хоч теоретично я й признаю, що церковна одправа це небесна музика, але… дуже-дуже заграний і заїжджений той музикальний репертуар… Якби чогось свіжішого та оригінальнішого!
— Нігіліст із вас, нігіліст, дорогий Костянтине! Он що! — розлігся сміхом Лаговський. — Ви не то що не християнин, — ви, мабуть, свідомий атеїст!
— Ні, ні! Тільки не свідомий! — комічно виправдовувався той. — Мені страх як хочеться вірити й молитися і навіть, коли б можна, то й містичні надпориви мати і таке інше. Тільки ж біда, що хочеться в християнстві чогось оригінальнішого, поетичнішого… ну, хоч би скитського, розкольницького… Завіряю вас совістю, що я недавнечко страх як цікавився історією старообрядового протопопа Аввакума, і дуже щиро спочував йому, і дуже щиро захоплювався думкою, що правити службу треба не на п’ятьох, а на сімох проскурах!.. Це ж велика ідея!..
— Костянтине?! — розвів руками професор.
— Авжеж! У тім — велика ідея, чи взяти п’ять чи сім проскур… Не смійтеся! Між службою на п’ятьох і на сімох проскурах лежить неоднаковість величезна!
— Неоднаковість таки величенька! Цілих дві проскури! — зажартував професор.
Розмова перепинилася, бо ввійшов Федір.
XIII
Професор загадав Федорові подати їм гарячої чорної кави. Костянтин пив без великої охоти, а професор, навпаки, припав до кави, як качка до води. Видко було, що той наркотичний напій більше йому дає сили, ніж їжа…
— А коло науки ви багацько працюєте? — допитувався гість. — Чи все коло пантеїзму?
— Багацько, бо коли доба має в собі аж двадцять чотири години, а життя моє самітне, то треба ж чимсь заповнити оті щоденні двадцять чотири години. Часу мені стає на все: і на свою математику… чисту й прикладну однаково… і на пантеїстичне читання, і на те, щоб читати всесвітню літературу.
— У вас серйозний науковий талан, і шкода було б, якби ви занедбали науку, — завважив Костянтин.
— Ах, мені до того мало діла! Сам я особисто не високу думку маю про свою вченість або краще сказати — ніякої думки про неї не маю. Може так, що мені краще б випадало бути, як то каже Гомер, «пастирем стад непорочних», ніж писати вчені книжки: а може бути знов — що я аж науковий геній! Та це — про мене! Мені до того байдуже. Знаю тільки, що моя натура тягне мене до науки і в мене єсть охота працювати науково — через те я вчений… Я не заплющую очей на те, що це інстинкт егоїстичний.
— Та й коло поезії заходитеся, бачу, чималенько, — докинув Костянтин. — Тільки знаєте, що мені здається? Щоб бути послідовним аскетом, треба б було вам зовсім од поезії одсахнутися, бо за поезією навряд чи знищите своє «я» вкрай!.. — зажартував він.
— Не спорюся! Може, воно й так! — сміючись одказав Лаговський. — Тільки ж не забувайте, що й східним аскетам ніяк не щастило убити в собі свої пориви до віршування. Єсть такий перський поет Енвері, з передмонгольських часів. То він з грубим гумором казав, що так само як у жіноцтва буває щомісяця неминуча слабість, так само й на поета щомісяця находить нестерпуче свербіння — вірші віршувати:
Ох, віршування! Хронічна хоробо!
Кинеш мене? Чи не кинеш до гроба?
Бідні поети! Мабуть, як жінкам,
Треба щомісяця слабнути вам?!
Мовчки красується квітка лілеї,
Хоч язичків — ціла сотка у неї,
От було б гарно — лілеєю стать:
Жить поетично — й чарівно мовчать!
— Щасливий ви, щасливий чоловік! — задумливо проказав Костянтин. — Ви тікаєте од життя, але я вам по правді скажу, що ви більше попускали корінці в сьогочасне життя з його інтересами і більш смакуєте життя, ніж хто; бо для вас і в одшельництві жити — цікаво… бо ви маєте собі для життя дорогі ідеали та завдання, бо ви знаходите собі в житті смак, goût de vivre[77]… Адже ж ви не нудите світом, марне питаючи себе: «навіщо жити?!» Релігія, наука, поезія, музика, філософія, теософія… ну, скажіть: хіба ж це не надто живії ваші годівничі корінці? Хіба ви скидаєтеся на розповсюджених тепер чехівських героїв, які знеохочені геть з усього та й абсолютно не знають:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Андрій Лаговський», після закриття браузера.