Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Він повернув лампу. Жорстке, наскрізь просолене обличчя сяяло беззубою посмішкою. Летиція була схована темнотою, ніщо не заважало їй з розмаху вдарити М’якушку руків’ям пістоля в чоло.

Але вона цього не зробила.

— Це ти, дядьку М’якушка? — пробурмотіла дівчина розгублено.

І я зрозумів, що бити вартового по голові вона не буде. Нізащо на світі — навіть заради порятунку лорда Руперта. Якби на посту стояв хтось несимпатичний, рука Летиції б не здригнулася. Але накинутися на старого М’якушку, який дивиться на тебе з довірливою посмішкою? Я б теж не зміг. Є речі, через які пристойна людина (чи папуга) переступити не в змозі.

— А хто після тебе заступить? — запитала Летиція.

— Звідки ж мені знати? Це ще не скоро буде, на світанку. Я щойно заступив, Нічого, я старий, у мене безсоння. А хлопці молоді, хай куняють.

Вона мовчки дивилися на М’якушку, потім здригнулася і відвела погляд.

— Чого трусишся, синку? Чи не підхопив, бува, лихоманки? Кажуть, Форт-Рояль цей — пропаще місто, — турботливо сказав М’якушка.

План втечі пішов прахом — це було очевидно і для мене, і для Летиції. —

— … Ні. Перемерз на вітрі. Що англієць?

Вартовий захихотів і притиснувся вухом до дверей..

— А ходи сюди, послухай. Схоже, з глузду з’їхав. Все белькоче щось. Шкода, я по-їхньому не петраю.

З карцеру, дійсно, долітав стишений голос. Ми теж приклалися до ляди — Летиція зверху, я знизу.

— … Я не заподію вам поганого, міс, — почув я. — Слово джентльмена. Навпаки, я такий вдячний вам за те, що з’явилися нізвідки прикрасити мою самотність. Довіртеся мені. Ось моя рука. Я не зловживатиму вашою довірою. Ми з вами в цьому похмурому світі самі, тож давайте триматися одне одного… Я притиснувся до ноги Летиції і раптом відчув, що дівчинка тремтить. Невже справді промерзла? І це у плащі? Та й ніч зовсім не холодна.

— Мені треба оглянути полоненого, — сказала моя вихованка, відсуваючись від дверей. — Капітан хвилюється. Через викуп.

Добродушний М’якушка без зайвих слів відсунув засув.

У слабкому світлі підвішеної до стелі лампи нам відкрилося незвичайне видовище.

Лорд Руперт стояв на одному коліні і, поштиво приклавши руку до грудей, провадив бесіду з невеликим щуром, який сидів на канатній бухті і зачудовано прислухався до ласкавих слів. Вже не знаю, як капітан Грей визначив стать тваринки, але, гадаю, у таких питаннях його світлості можна довіряти.

Побачивши Летицію, щур сердито фиркнув, вищирив зубки і вискочив назовні.

Збентежений лорд Руперт звівся на ноги.

— Вона проскочила у двері, коли ви виходили. Сподівалася поласувати коноплями. А замість цього стала об’єктом моїх домагань. Думаю, ще хвилина-друга, і вона подала б мені лапку.

Я в цьому не сумнівався. У Грея великий досвід завоювання жіночих сердець. Не встояла б перед ним і міс із гострою мордочкою.

Летиція зачинила двері.

— Я витягну вас звідси, — тихо сказала вона. — Я дала слово, і я його виконаю. Ось пістоль. Коли відкриються двері, оглушіть вартового. До корми прив'язаний баркас. Ми попливемо до Форт-Рояля або куди забажаєте!

Він зважив у руці зброю і повернув її назад.

— Я дуже вдячний вам. Але в мене принцип: я не завдаю зла людям, які не зробили мені нічого поганого.

Дівчинка розсердилася, хоча щойно сама не змогла напасти на дядька М’якушку.

— Не кажіть дурниць! Він стоїть на шляху до вашої свободи!

Лорд Руперт розсудливо зауважив:

— Якщо почнеш винищувати всіх, хто стоїть на твоєму шляху, врешті-решт залишишся на світі один.

— Тоді зробіть інакше. Пообіцяйте Дезессару, що не намагатиметесь втекти. Все одно серед моря нема куди. А потім знову візьмете слово назад. Це принаймні позбавить вас від кайданів на час плавання.

Але упертюх відкинув і цю пропозицію:

— Такий крок суперечив би іншому моєму принципу. Я не даю чесного слова, коли твердо знаю, що візьму його назад. Минулого разу я, думав, що більше не зможу рухатися, тільки тому й пообіцяв.

У Летиції стиснулися кулаки, а на очах виступили злі сльози.

— Людина, у якої надто багато принципів, не виживе на цьому світі!

— Навпаки, — посміхнувся він. — Тверді правила дуже спрощують життя. Не доводиться ламати голову, як слід діяти у скрутній ситуації.

— Ну й сидіть тут у кайданах, ідіоте нещасний!

Тупнувши ногою, вона вийшла геть. На прощання я співчутливо покивав Грею, який замислено дивився вслід дівчинці.

Коли М’якушка зачиняв, засув ніяк не хотів засуватися. Вартовий сопів і кректав, зігнувшись у дугу і повернувшись до нас спиною. Я бачив, як рука Летиції сковзнула під плащ, і заплющив очі.

Але нічого не сталося.

Ми піднялися нагору, де шумів вітер і в темряві над головою ляскали вітрила.

Летиція схлипувала.

— Я не справжня жінка, — говорила вона, притримуючи мене рукою. — Справжня жінка заради коханого зробить що завгодно і не вважатиме це за гріх. А я зрадниця. Спочатку м зрадила батька. Тепер коханого. Ох, Кларо, я слабка і бездарна!

Я заверещав, протестуючи: «Ти не бездарна, просто у тебе шляхетне серце! І припини називати лорда Руперта «коханим», це нас до добра не приведе». Та вона, звісно, нічого не зрозуміла.

Палубу хитнуло, дівчинку відкинуло до борту. Вона втрималася на ногах лише тому, що схопилася за вант. Фок-щогла натужно заскрипіла під натиском вітру.

— Щоб ти за борт вивалився, виродок! Щоб тебе там акули зжерли! — долетів звідкись хрипкий голос.

Це прокинулася у своїй дерев’яній клітці навіжена Марта. Три її товаришки лежали, притиснувшись одна до одної. А бунтарка сиділа на палубі і погрожувала нам кулаком.

Летиція наблизилася до загону.

— Вам щось потрібно? — запитала вона співчутливо. — Їжі, або води, або вкритися від холоду?

— Мені потрібно, щоб з норд-осту налетів добрячий шквал і швиргонув ці паскудні ночви на рифи Пекельного Мису! — Очі Марти зблиснули лютим фосфоресцентним блиском. — Там такі гострі скелі! Ніхто не врятується!

Моя дівчинка здивувалася.

— Ви говорите так, наче знаєте морську справу.

Щось в обличчі Марти змінилося. По-моєму, вона впізнала того, хто недавно заступився за жінок.

— Татко в мене був рибалкою. Я з ним завжди в море ходила…

Вперше фурія сказала щось розбірливе, до того ж без жодної лайки.

— А що сталося потім?

— Старий дурень потім і залишив нас самих. Щоб не продавати будинок, мамка продала мене. Я їй кажу: «Здохну, а шльондрою не