Читати книгу - "Світло в серпні"

Вона пішла до в’язниці. Там уже зібрався натовп, бо з Джефферсона прислали вістку, що поїхали по нігера. Жінка проштовхалася до тюрми й каже там Меткафові:

— Я хочу подивитися на цього чоловіка, якого зловили.

— Навіщо це вам? — питає Меткаф.

— Я його не чіпатиму, — обіцяє. — Тільки гляну на нього.

Він їй каже, що тут багато хто хоче цього ж самого. Мовляв, сам знає, що вона не гадає влаштувати втечу, але він всього-на-всього наглядач і не може нікого впускати без шерифового дозволу. А Гайнзова жінка стоїть перед ним у багряній сукні цілком нерухомо, навіть перо на капелюшку не поворухнеться.

— Де, — допитується, — шериф?

— Напевно, у своєму кабінеті, — відказує Меткаф. — Знайдіть його там і візьміть дозвіл. Тоді й зможете побачити нігера.

І думає, що сказав — та й по всьому. Дивиться — повернулася вона, вийшла, проштовхалася через натовп перед в’язницею і пішла вулицею до майдану. Ось тепер перо похитувалося. Видно було, як воно погойдується понад парканом. А тоді побачив, що Гайнзова жінка через майдан подалася до суду. Люди не знали, чого їй треба, бо Меткаф не встиг їм розказати, що сталось у в’язниці. Просто дивилися на неї, коли йшла до суду. Потім Расселл розповів, що був тоді в себе, підвів голову й побачив у віконці за бар’єром отой капелюшок з пером. Не знав, чи довго вона стояла, чекаючи, поки він підведе голову. Казав, що Гайнзова жінка якраз така на зріст, щоб зазирнути через бар’єр, то й здавалося, що в неї взагалі тіла нема. Наче хтось підкрався й почепив надувну кульку з намальованим обличчям, надівши на неї кумедний капелюшок. Як ото виробляли брати Каценджаммери в коміксах.

— Мені треба побачитися з шерифом, — каже вона.

— Його тут нема, — відповідає Расселл. — Я його помічник. Чим вам можу допомогти?

Жінка стоїть і мовчить. А тоді питає:

— Де його знайти?

— Мабуть, він удома, — каже Расселл. — Цього тижня він був дуже зайнятий. І ночами допомагав джефферсонівській поліції. Напевно, пішов додому передрімати. А може, я б…

Та за нею вже й слід прохолов. Расселл виглянув із вікна й дивився, як вона переходить майдан і повертає за ріг — до шерифового дому. І все міркував, що то за одна й звідки.

Вона так і не знайшла шерифа. Зрештою, вже було пізно. Бо шериф був у в’язниці, тільки Меткаф їй того не сказав. Щойно від тюрми відійшла, зразу ж приїхали джефферсонівські полісмени на двох машинах і зайшли туди. Швидко примчали й швидко увійшли. А вже чутка поширилася, що вони тут, і перед в’язницею зо двісті душ зібралося — чоловіки, жінки й діти. Вийшли на ґанок два шерифи, і наш, моттстаунський, став промовляти. Просить, щоб люди шанували закон, каже, що обидва — сам він і той джефферсонівський шериф — пообіцяли вчинити над нігером скорий і справедливий суд. На те хтось із натовпу озивається: „До бісової матері таку справедливість. А чи справедливо він з білою жінкою повівся?“ Тут усі здійняли галас, збилися в купу, немовби не перед шерифами стараються одне одного перекричати, а перед небіжчицею. Але шериф так само тихо, як і раніше, їм каже: „Я склав присягу, коли ви мене обрали, дав слово і тепер хочу його додержати. Убивцям-нігерам співчуваю не більше, ніж перший-ліпший білий у нашому місті. Але я склав присягу й, клянуся Богу, не порушу її. Не хочу клопотів, одначе не відступлю від неї. Так що мусите з цим примиритися“. І Голлідей там був при шерифах. Найбільше за всіх дбав про порядок, щоб веремії не зчинилося. „Еге ж, — хтось кричить, — ще б пак, тобі не хочеться, щоб його лінчували! А для нас він не вартий тої тисячі доларів. Не вартий навіть коробки спалених сірників“. І шериф швиденько слово докинув: „Кажете, Голлідей не хоче вбивства? А ми хіба хочемо? Це ж наш громадянин винагороду дістане й потратить гроші не десь, а тут, у Моттстауні. Уявіть-но собі, що ця премія перепала комусь із Джефферсона. Хіба не так, люди? Хіба це не правда?“ А сам пискляво, як лялька, жебонить. Таке навіть з басовитими людьми трапляється, якщо вони не просто щось доводять, а всупереч тому, що вже наполовину вирішено.

Одначе трохи нібито переконав він їх, хоча й добре знали, що ні в Моттстауні, ані деінде ніхто з цих грошей не скористає, якщо Голлідей надумає їх витрачати. Але слова подіяли. Дивні люди. Не можуть триматися чогось одного певного чи на думці, чи на ділі, якщо їм весь час нового обґрунтування не наводити. Зрештою, навіть якщо й наведеш, то все одно захочуть відступитися від свого. Отож вони не те що дали себе вмовити. Замість розходитися, стали гуртуватися. Шерифи помітили це, знали, що не надовго вдалося переконати юрбу, й кинулися до дверей в’язниці, а тоді швиденько — оком не встигнеш моргнути — повернулися, взявши нігера попід руки, а ззаду ще п’ятеро чи шестеро помічників ідуть. Мабуть, весь час тримали його там, бо вийшли відразу ж. Нігер поміж них, насуплений такий, прикували його до джефферсонівського шерифа, а натовп — в один голос: „А-а-а-а-а“.

Проклали вони собі прохід до вулиці, там уже перша з тих джефферсонівських машин мотором чмихає, за кермом шофер сидить, шерифи не гають часу — наддали ходу, а тут знову ця місіс Гайнз нагодилася, пробирається крізь юрбу. Така низенька, що видно тільки, як її перо повагом погойдується. Здається, не може воно прудкіше рухатися, навіть якби люди розступилися та не стояли на дорозі, але й не спинити його нізащо, як того трактора. Пропхалася вона до проходу в натовпі й стала перед шерифами та нігером, так що ті мусили зупинитися, щоб не налетіти на неї. А в неї обличчя — як той шмат замазки, капелюшок збився набакир, перо звисає перед очима, і треба було б його відкинути, щоб краще бачити, та їй не до того. Добру хвилину не давала їм пройти й дивилася на нігера. Жодного слова не сказала, немовби тільки того й хотіла, задля того людям голову морочила, задля того причепурилася й у місто вийшла, щоб раз глянути нігерові у вічі. Тоді відвернулася, протислася в натовп, а коли від’їхали машини з нігером та джефферсонівськими полісменами і люди