Читати книгу - "Покров"

Мар’яна глянула на вусаня, як на лайно, мовчки посунула до Архистратига, і поки курила, очікуючи Пітера, в голові билося одне: усе марно?…

— Справи такі… - вправний юрист Пітер дістався Майдану вже з інформацією про Полю. — Поля в райвідділі, тільки-но суд відбувся, їй обрали запобіжний захід: перебування під вартою на два місяці.

Мар’яна вухам не повірила.

— Жартуєш?! А що сталося?! Ти з’ясував?

- Її помітив у лісі житель Калинівки, викликав міліцію, бо поведінка дівчини здалася йому дивною. Чи то влаштовувала щось на кшталт меморіалу на сосні поряд із напіврозритою ямою, чи то саме намагалася ту яму розрити… У ямі знайшли тіло людини.

— Господи…

— Спокійно. Знайду адвоката, спробуємо для початку домогтися зміни застережного заходу на підписку про невиїзд.

— Які підписки, Пітере? Ні! Той хлопець… Ігор, може, найперша жертва Майдану! Всі ж знають… Поля його шукала безперестанно. Поясни їм! Хіба можна, щоби після Майдану… Після всіх цих смертей і страждань, ті, хто душу клав, тепер безправними й безголосими лишилися.

— Процедура… — лиш розвів руками юрист Пітер.

— До дідька! — розхрабрилася, тягнула Пітера до райвідділу. — Ходімо! Ми звідти не підемо, поки Полю не випустять. Буду голодувати, намет під їхніми вікнами поставлю… Молоток знайду!

— Мар’яно, просто послухай! — Пітер зупинив дівчину, взяв за плечі. — Майдан і стояв заради того, щоби все по закону, а закон — один для всіх. Молотки закінчилися! Час прати вишиванки іншими методами. Повір: маємо йти нормальним цивілізованим шляхом. Я знайду адвоката сьогодні ж, контролюватиму справу, аж поки не побачу, як ти обіймаєш Полю.

Мар’янина хоробрість схлипнула, пролилася сльозою. Глянула на Пітера розгублено.

— Невже все марно було?

— Ні! Навіть сумніву не май! — упевнено відповів Пітер. — Надто багато поруйновано… Усе змінилося, за день не відбудувати. Але люди… уже будують… Я будуватиму.

— Ти?

— Думаю лишитися в Україні.

— Сміливий…

— Може, йолоп, але вже такий, — усміхнувся сумно.

Тої ночі згодилася горілка, яку Мар’яна в подруги відібрала, та так у кухні й лишила. У рідній хрущовці на Воскресенці Мар’яна напилася, як чіп: хотіла до безпам’ятства, та пам’ять стукала в скроні, по кухні тоскно ходила Поля в помаранчевій тюремній робі.

— Скінчилися ілюзії, Мусько. Ігоря нема… Не хочу далі жити… Щоби жити… Треба забути все, починаючи з 30 листопада минулого року… — шепотіла.

— А помститися? — Мар’яна кліпала повіками, намагаючись зосередитися на постаті подруги, та бачила лише помаранчеве марево.

— Не можу… Вже нема сил на лють. Добре, що молоток віддала. Знайшли би молоток, сказали би… я Ігорю череп проломила.

— У Ігоря череп проломлений?

— Тупим предметом. Так мєнти сказали. Був би молоток…

— Слава Богу!

— Хіба? — тоскно питала Поля. Помаранчеве марево тремтіло. — Чому я за ґратами?

— Не знаю… Вибач, я дурна! Я про інше. Маємо жити далі інакше. Пам’ятати, берегти в серці, але… йти далі. І ти… там не лишишся. Ми з Пітером тебе витягнемо.

— Для чого? Однаково нічого не забуду. — Коло замикалося.

— От чому ти все про себе?! — обурювалася Мар’яна. — Ніби тільки тобі горе!

— Твої — всі живі…

— А Гоцик? Макар, Галинка? Ти їх не знала? Вони не свої?

— Не перекручуй! Ярко твій живий…

Мар’яна наливала собі знов, кривилася.

— Нічого не вийде… Тепер знаю, чому в мене дітей ніколи не буде. Дві тітки колись мужика не поділили, а мені — результат.

— Нащо вірити в таку дурню?! — подруги мінялися ролями, і тепер уже помаранчеве марево тягнуло Мар’яну з чорної ями. — От я вийду… Піду в інститут нефрології…

— Ти теж не хотіла вірити Кривошиїсі! І що? Де ти тепер?!

Помаранчеве марево тремтіло, хиталося, чи то Мар’яні в очах пливло.

— Що з нами буде, Мусько? Мене посадять, ти багатійкою станеш.

— …І викуплю тебе з тюрми, якщо адвокатам не вдасться по-нормальному довести, що ти невинувата.

- І всіх — нафіг! Еге ж? — помаранчеве марево сміється. — Поїдемо кудись далеко далеко… У Фінляндію!

— Там холодно.

— Значить, бактерій мало. Не хворітимемо.

— Мені однаково.

— Значить, у Фінляндію! Ігор там був… Розповідав.

Мар’яна усміхається розчулено.

— А Ярко навчається в Італії…

— Гайда в Італію. Може, перетнетесь.

— Раніше перетнемося, — уже ледь ворушачи язиком, відповідає Мар’яна. — Ми ж рідня… Грошики ділитимемо на днях.

Гроші вабили. Як не намагалася Мар’яна тримати під контролем головне — щоби батьки з бабцею в Дорошівці жили в спокої, щоби адвокат займався Полиною справою без дурнів, — усе неодмінно поверталося до грошей. Мордувалася: скільки їх? На що вистачить, коли розділять із Ярком навпіл? У Мар’яни список першочергових важливих витрат уже складений: тата вилікувати в найкращих закордонних фахівців із проблем хребта, хату в Дорошівці зробити сучасною і комфортною, бо попереду зима, і як батькам дрова тягати? Треба котел нормальний, дім утеплити, мати надумала кролів розводити, баба Ната геть без зубів, а то копійка, автівку би їм… Одразу веселіше стане — і по продукти до райцентру, і до Києва в будь-який час. А Полі хату пообіцяла, і то не маячня. Поля в селі одужає. І фельдшерів у Дорошівці нема, а Поля — крута, Поля будь-якому лікареві фору дасть.

— Тільки би витягти її спочатку, — шепотіла. — А то теж, можливо, до біса грошей вартуватиме. І куртка зимова в Полі «економ-класу»…

Та й самій Мар’яні не завадило би… одягнутися, узутися, відремонтувати хрущовку, придумати собі заняття, щоби страшні думки відступили, не мордували щодня, нагадуючи: хоч що роби, та твоє життя — порожнє. Остання…

— Клята Перпетуя! — шепотіла, хоч у хвилину відчаю сама для себе висунула гіпотезу, що Перпетуя, сама не відаючи того, залишила гроші для того, щоби Мар’яна могла скористатися недешевими послугами репродуктологів, завагітніти за будь-яких умов чи принаймні заплатити таки сурогатній матері.

— Побачимо, на що тих грошей вистачить, — бурмотіла, і думки знову поверталися до грошей.

Ані канадські банкіри, ані Стороженко з ін’юрколегії, ані Пітер і досі конкретно не роз’яснили Мар’яні через що, власне, крім одкровень Перпетуї, колотиться давня спадкова справа. Яка ціна питання?! Усе закінчувалося обіцянкою знайти Ярка й тоді вже прояснити картину. Та пошуки ускладнювалися. Зустріч спочатку відклали на день, потім знову… Пітер розгубився.

— Здається, Ярко таки помер, — відвів очі. — Не можемо знайти ані його, ані його батьків.

Мар’яна отетеріла: не буває такого! Вони з історичної давнини долі людські вихопили голими руками, як меткий ведмідь форельку з джерела.

— Жартуєш? Адреси є, телефони! Сусіди й рідні є! Ніхто нічого?! В Ізюм телефонували? Там Яркові батьки!

- Ізюм за п’ятдесят кілометрів