Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Великі маси трудящого люду відірвано від землі. Стару систему праці було поламано. Селян масово зганяли з їхніх сіл до міст. На фабриках біля нових машин примушували працювати не лише чоловіків, але й жінок та дітей. Робітник більше не мав родини. Умови життя його були жахливі. Історія тих часів написана кров’ю.
— Правда, правда, — урвав його епіскоп із болісним виразом на обличчі.— То справді було страхіття. Але ж то діялося давно, півтораста років тому.
— Саме тоді, півтора сторіччя тому, і народився сучасний пролетаріат, — вів далі Ернест. — Церква його не помічала. Хоч які криваві страхіття капіталісти чинили над народом, вона лишалася німа. Церква не протестувала тоді, як не протестує вона й тепер. Як каже Остін Льюїс{19} про ті часи — ті, кому було сказано: «Пасіть овечок моїх», спокійно дивились, як тих овечок продавали в рабство, щоб замучити роботою до смерті{20}. Церква мовчала тоді, і, перше ніж говорити далі, я хочу, щоб ви або погодились зі мною, або спростували мої слова. Отже, чи визнаєте ви, що тоді церква мовчала?
Єпіскоп вагався. Як і доктор Гамерфілд, він не звик до подібних, як казав Ернест, «лобових атак».
— Історію вісімнадцятого сторіччя вже написано, — напосідав Ернест. — І якби в ті часи церква не мовчала, про те можна було б прочитати в книжках.
— Боюся, що церква справді мовчала, — визнав єпіскоп.
— Як вона мовчить і нині.
— З цим я не можу погодитись, — заперечив єпіскоп.
Ернест хвильку подивився на нього пильно і прийняв
виклик.
— Гаразд, — сказав він. — Зараз побачимо. Ось, наприклад, у Чікаго є жінки, що тяжко працюють за дев’яносто центів на тиждень. Чи протестувала церква проти цього?
— Я про це не знав. Дев’яносто центів на тиждень! Це жахливо!
— Чи протестувала церква? — наполягав Ернест.
— Я певен, що церква нічого про це не знала, — відчайдушно захищався епіскоп.
— Але ж церкві було сказано: «Паси овечок моїх», — глузливо мовив Ернест. Тоді похопився — Пробачте, епіскопе, що я сміюсь. Але чи ж диво, що нам терпцю не стає, дивлячись на вас?.. Хіба ви коли-небудь протестували перед своєю буржуазною паствою проти праці дітей на бавовняних фабриках Півдня?{21} Адже на цих фабриках працюють діти шести-семи років. Працюють ночами, дванадцятигодинну зміну. Ці діти ніколи не бачать сонячного світла. Вони мруть, як мухи. Дивіденди акціонерам виплачуються їхньою кров’ю. І з цих дивідендів будуються розкішні церкви в Новій Англії, щоб такі, як ви, епіскопе, могли читати в них солодкі проповіді ситим, пещеним власникам акцій.
— Я нічого не знав про це, — кволим голосом промовив епіскоп. Він зблід на виду, немов його нудило.
— Отже, ви не протестували?
Єпіскоп мовчав.
— Отже, церква й нині мовчить, як мовчала у вісімнадцятому сторіччі?
Єпіскоп знову нічого не відповів, але цього разу Ернест і не наполягав на відповіді.
— І не забувайте, — сказав він, — коли який священик надумає протестувати, йому негайно покажуть на двері.
— Ну, в це вже я не вірю, — заперечив єпіскоп.
— А ви протестуватимете? — спитав його Ернест.
— Покажіть мені в нашій церковній громаді такі несправедливості, як ви оце розповідали, і я виступлю проти них.
— І покажу, — спокійно сказав Ернест. — Я до ваших послуг. Я проведу вас через ціле пекло.
— І тоді я протестуватиму. — Єпіскоп випростався, на його лагідному обличчі проступила суворість воїна. — Церква не буде мовчати.
— Вас виженуть зі служби, — попередив його Ернест.
— Я доведу вам протилежне, — заперечив єпіскоп. — Коли все, що ви казали, — правда, я доведу, що церква помилялася з невідання. Навіть більше, я переконаний: усе жахливе в нашому суспільстві існує лише тому, що про те не знає панівний клас. Коли він дізнається, він виправить усі свої хиби. А розкрити йому очі — це місія церкви.
Ернест засміявся — відверто глумливо; і я стала на захист епіскопа.
— Не забувайте, — сказала я йому, — що ви бачите справу лише з одного боку. І в нас є багато гарного, хоч ви того й не хочете визнати. Єпіскоп Моргауз правду каже. Всі страхіття в нашому суспільстві можливі лише через те, що панівний клас нічого про них не знає. А причина та, що класи надто відмежувались один від одного.
— Коли хочете знати, навіть дикі індіяни не такі жорстокі й кровожерні, як ваші капіталісти, — відказав Ернест, і в ту мить я майже зненавиділа його.
— Ви нас не знаєте. Ми не жорстокі й не кровожерні.
— Доведіть, — кинув він мені виклик.
— Як можу я довести де… вам? — Мене вже брала злість.
Він уважно подивився на мене.
— Я не прошу вас довести це мені. Доведіть це самі собі.
— А я й так знаю.
— Нічого ви не знаєте, — гостро відповів він.
— Тихо, тихо, дітки, — заспокійливо озвавсь тато.
— Яке мені діло… — почала я обурено, але Ернест перебив мене:
— Скільки мені відомо, ви — чи ваш батько, це те саме — маєте акції Сьєррських заводів.
— Ну й що з того? — відрубала я.
— Та нічого, — мовив Ернест повільно, — коли тільки не зважати на те, що сукня, яку ви носите, заплямована кров’ю. Страва, яку ви їсте, присмачена кров’ю. Кров малих дітей і дужих чоловіків крапає з вашого даху. Досить мені заплющити очі, і я чую, як вона крапає: кап, кап, кап — кругом мене.
Ніби прислухаючись до того крапоту, він заплющив очі і відхилився на бильце крісла. Сльози бризнули мені з очей від такої образи. Ще ніколи ніхто так брутально зі мною не поводився. Єпіскоп і тато, збентежені й уражені, спробували звести розмову на спокійніші теми, але Ернест розплющив очі, подивився на мене і порухом руки спинив їх. Губи його були суворо стиснуті, а в очах уже не світилась усмішка. Але я так і не дізналася, що він хотів сказати, яку нову кару готував мені, бо в ту саму мить до нас на веранду зазирнув якийсь чоловік, що йшов повз наш будинок вулицею. Був той чоловік високий, бідно вдягнений і ніс на спині цілу гору плетених столиків, стільців та ширм. Він дивився на наш будинок, ніби міркуючи, чи не спробувати продати нам щось із свого краму.
— Його звуть Джексон, — промовив Ернест.
— Такий здоровенний чолов’яга мав би працювати, а не ходити з крамом по хатах{22},— сказала я.
— Подивіться на його лівий рукав, — тихо відповів Ернест.
Я глянула й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04», після закриття браузера.