Читати книгу - "Доктор Фаустус"

пишним вусом, Шпенглер саме цитував гонкурівський щоденник[261] або листи абата Галіані[262], і Швердтфегер з тим виразом, про який уже було згадано, напружено й наче аж обурено, нишпорив очима по його обличчю. Він заводив з Адріаном розмову про програму наступного цапфенштесерського концерту, вимагав, наче на світі не було нічого цікавішого й потрібнішого, щоб той поширив і пояснив свої зауваження про музику, про стан опери тощо, висловлені недавно на вечірці в Роде, і взагалі не відступав від Адріана. Брав його під руку й ходив із ним, щоб не штовхатися серед гостей, попід стінами зали, звертаючись до нього, за правом карнавалу, на «ти» й нітрохи не переймаючись тим, що Адріан не приставав на таке панібратство. Згодом Жанетта Шойрль розповіла мені, що одного разу, коли Адріан повернувся після таких походеньок, Інес Роде сказала:

— Не потурайте йому. Він хоче нічого не проґавити.

— А може, й пан Леверкюн хоче нічого не проґавити, — зауважила Клариса й підперла рукою підборіддя.

Адріан здвигнув плечима.

— Він хоче, щоб я написав йому концерт для скрипки, з яким можна було б виступити в провінції,— відповів він.

— Не робіть цього! — знов сказала Клариса. — Якщо ви будете пристосовуватись до нього, то нічого, крім приємних дрібничок, не скомпонуєте.

— Ви перебільшуєте мою гнучкість, — дав їй відкоша Адріан, підтриманий цапиним сміхом Баптиста Шпенглера.

Але годі про Адріанову участь у мюнхенській гонитві за життєвими насолодами! Вже взимку в товаристві Збройносена і здебільшого на його наполягання він почав їздити по відомих своєю красою, хоч трохи й зачовганих чужоземними туристами околицях і провів із ним чимало днів серед сліпучих снігів Еталя, Обераммергау й Мітенвальда. Коли настала весна, ті мандрівки навіть почастішали, вони вибиралися, здебільшого на велосипедах (Адріан любив велосипед, бо ні від кого не залежав на ньому), на славетні озера, до поцяцькованих, наче театральних, замків популярного в народі шаленця[263] або просто куди очі бачать, у зелену далечінь, і ночували де трапиться, чи в хаті, чи в клуні. Я згадую про це тому, що саме так Адріан тоді познайомився з селом, яке йому згодом судилося вибрати для постійного проживання: з Пфайферінгом поблизу Вальдсгута і з садибою Нічичирків.

Містечко Вальдсгут, між іншим, не позбавлене чару й вартих уваги споруд, лежить за годину їзди від Мюнхена Гарміш-Партенкірхенською залізницею, а наступна станція, всього на десять хвилин далі,— Пфайферінг чи Пфеферінг, але швидкі поїзди там не зупиняються. Вони пролітають повз круглу баню пфайферінзької церкви, що горує над скромним іще пейзажем. Адріан і Рюдігер потрапили туди чисто випадково й того разу ненадовго. Вони навіть не заночували у Нічичирків, бо на обох другого ранку чекала праця, і вони хотіли сісти у Вальдсгуті на мюнхенський поїзд, щоб до вечора повернутися додому. Вони пообідали в заїзді на головному майдані містечка, а потім, побачивши з розкладу, що мають іще до поїзда кілька годин, подалися далі на Пфайферінг, проїхались по селу, дізналися від якоїсь дитини, що ставок там зветься Довгим Кадовбом, подивилися на зарослий деревами пагорб — Римську хору — і під гавкіт собаки на ланцюгу, якого боса служниця назвала Кашперлем, попросили склянку лимонаду біля оздобленої монастирським гербом садиби — не стільки тому, що хотіли пити, як тому, що з першого погляду на будівлю були вражені своєрідністю добротного сільського барокко.

Не знаю, що Адріан тоді «завважив», чи він зразу, чи поволі, заднім числом, з відстані, пізнав деякі обставини, транспоновані в іншу, але не дуже далеку тональність. Я ладен повірити, що спершу він не усвідомив цієї подібності й що вона вразила його пізніше, може, уві сні. Принаймні він жодним словом не прохопився про цей дивний збіг Збройносенові, та й мені теж ніколи не говорив про нього. Але, звичайно, я можу помилятися. Ставок і пагорб, величезне старе дерево на подвір'ї — до речі, берест, — оточене помальованою в зелений колір лавкою, та інші, додаткові подробиці, можливо, вразили його з першого погляду, либонь, не треба було ніяких слів, щоб відкрити йому очі, а те, що він мовчав про це, нічогісінько не означає.

Жінка, що статечно зустріла їх коло брами, вислухала й напоїла лимонадом у високих келихах, помішавши його довгими ложечками, була пані Ельза Нічичирк. Вона пригощала їх у гарній склепистій кімнаті ліворуч від сіней, майже залі, своєрідній сільській вітальні з величезним столом, віконними проймами, що свідчили про неабияку товщину стін, і з гіпсовою статуєю, крилатою Нікою Самофракійською[264] на вузькій, яскраво помальованій шафі. Було у вітальні й темно-руде піаніно. Присівши біля своїх гостей, пані Нічичирк пояснила їм, що вони цією залою не користуються, а просиджують вечори в меншій кімнаті, там навпроти й трохи навскіс, якраз біля сінешніх дверей. У будинку багато зайвого місця, далі з цього боку є ще один дуже пристойний покій, абатський, названий так тому, що колись там був кабінет ігумена ченців-августинців, які тут хазяйнували. Цим господиня підтвердила, що колись їхня садиба була монастирським маєтком. Їм вона належить давно, тут виросло вже третє покоління Нічичирків.

Адріан сказав, що він сам походить із села, хоч давно вже живе в місті, поцікавився, скільки в них землі, і взнав, що їм належить близько десяти гектарів поля й лук, не рахуючи лісу. І ті низькі будівлі, обсаджені каштанами, на царині навпроти садиби, теж їхні. Колись там мешкали ченці, а тепер вони майже завжди стоять порожні, та й не дуже пристосовані для житла. Позаторік там був винайняв помешкання один художник із Мюнхена, який надумав малювати краєвиди в тутешніх околицях, на Вальдсгутському болоті тощо, і таки й намалював чимало гарних картин, тільки трохи сумних, всі в якихось сірих барвах. Три з них були виставлені в Скляному палаці, вона сама їх бачила там, а одну купив директор Штігльмаєр з Баварського дисконтного банку. Панове, мабуть, теж художники?

Певне, вона завела мову про того пожильця, щоб висловити свій здогад і з'ясувати, з ким має справу. Довідавшись, що перед нею письменник і музикант, вона шанобливо звела брови й зауважила, що такі зустрічі бувають рідше, а тому вони цікавіші. Художників хоч греблю гати. Панове відразу здалися їй поважними людьми, а художники здебільшого безтурботні шалапути, не розуміють, що життя — це не іграшки, вона має на увазі не практичний його бік, заробітки тощо, а швидше труднощі життя, його темні сторони. А втім, вона не хоче кинути тінь на художників, не каже, що їм усім аби смішки, ні, ось