Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Петро улігся на дивані перед вимкненим телевізором, захропів за хвилину, а Тома крутилася до світанку. Усе згадала! До останнього слова. І як Петро свічку дурну приніс, ніби провинився. І як відсахувався від неї в постелі, і як відводив очі, варто було лише згадати про дівчину з хутора. А дівка… Вона не мовчала. Натякала Томі прямо в лице! «На оленя чекаю!» – сказала їй раз у магазині. І Галаганові те саме.
– Та що ж це робиться?! – прошепотіла люто.
Ледь ранку дочекалася. Першою встала – півлітрову чашку розчинної кави хлиснула, почала на Київ збиратися та все за чоловіком спостерігає: кожен крок, кожне слово Петрове їй підозрілі. І хропе якось не так!
Ковдру з Реп’яха зісмикнула.
– Вставай уже чи мені на дирчику до Добриків їхати?…
– Чого це? З комфортом поїдемо. – Реп’ях зібрався за хвилину, синю красуню «Волгу» на вулицю вигнав. – Прошу, пані!
Тома сиділа поряд із чоловіком на м’якому зручному сидінні, мимоволі із захопленням роздивлялася салон автівки. У майстерні під єдиною лампочкою «Волга» видавалася привабливою й цікавою, але тільки під яскравим травневим сонцем Тома роздивилася розкіш новенької оббивки, блискучих ручок і перемикачів.
– Це ж любитель за таку автівку чимало грошиків викладе, – припустила.
– За мою лялю дві іномарки купити можна! – похвалився Реп’ях. Крутив кермо, усміхався.
– Так і зробимо. А? Одну іномарку собі лишимо, другу продамо – гроші будуть.
– Томо… Я «Волгу» не продам. – Реп’ях насупився, косував на дружину одним оком.
А Тома бачила тільки металевого оленя, що він виблискував на капоті.
– Життя покаже… – тільки й відказала.
До автостанції в Добриках Реп’ях підкотив із гонором. Загальмував різко.
– Ну, все! Приїхали… Автобус твій скоро?
– Та зараз буде, – відповіла Тома. – Не чекай… Їдь до траси.
Реп’ях пику скривив, очі відвів.
– Та я теє… Додому повернуся. Запаску візьму. Бо раптом на трасі щось станеться…
Впало серце в жінки. Насупилася, щоби гнів не вихлюпнувся, і собі очі відвела.
– Давай, Петре… Їдь уже! – буркнула.
Як тільки блискуча синя «Волга» зникла в кінці вулиці, зірвалася – до поштарки Галі.
– Здрасьтє, тьоть Галю! Дирчика позичте на годину.
– А що сталося? – запитала цікава Галя.
– Нічого не сталося. До Капулетців треба швидко змотатися. Здається, магазин не зачинила! – збрехала Тома.
Поштарка півгодини кишки мотала, та драндулета дала. Тома осідлала саморобний дирчик, що його колись Петро зліпив для поштарки зі старого залізяччя, – гайда на Капулетці. Трусилася на ямах, бідкалася: не встигне! Не спіймає чоловіка на гарячому. Дирчик той ледь суне, а «Волга» ж швидко мчить. Мабуть, Петро вже Лупиного хутора дістався… До дівчини в хату ввійшов…
– А він… не поспішатиме… – заспокоїла себе люто. – Думає, на Київ їду!
Дісталася Капулетців, спочатку вирішила прямо на хутір мчати, та дирчик поштарчин дратував надто. Заскочила додому: так і є! Нема Петра. Залишила Галин апарат у дворі, пересіла на свій моторолер, уже їхати хотіла, та раптом вирішила: «Гроші з-за шпалери заберу і в морду Петрові кину. Як зайвий доказ».
Під шпалеру – нема грошей! Так що ж це?! І гроші тій курві повіз?! Ніби хто в лице Томі наплював. Розгнівалася, шарпонула ту шпалеру, обірвала цілу смугу… Плюнула: хіба то горе?… Сім’я руйнується! Доня скоро приїде, що їй казати? Тато скурвився?
Руки трусяться… Викотила моторолер на вулицю. Мало бабу Горпину не збила, що вона саме повз Реп’яхів двір сунула.
– Томо! Ти скажи Петрові, щоби не їздив на Лупин хутір на своїй новій автівці! – сказала баба Горпина. – Бо ж біда стане!
– Яка біда? – глухо спитала Тома.
– Місток через потічок хиткий, непевний. Ще провалиться… Автівку зіпсує, сам потоне.
– Як їхатиме – скажу!
– Так тільки-но поїхав!
– Виходить, зараз і скажу! – пообіцяла Тома хижо. Вмостила пишну дупу на моторолер, виїхала на вуличку.
У четвер зранку Уляна зібрала повну сумку наїдків для Тьомки, поставила біля порога, задумалася. Може, справді змінити звичний маршрут і погодитися на пропозицію Петра Реп’яха? Спочатку – до сина на «Волзі», ще й безкоштовно, потім уже з порожніми руками автобусом на Київ змотатися. Забрати гроші за продані свічки, потім Петрове прохання виконати – купити норкову шубку для його дружини, як гроші привезе, бо дуже вже просив, і Уляна минулого разу віднайшла на «Даринку» недорогі шубки великих розмірів, умовила пишну продавчиню одну приміряти, сфотографувала на телефон, Реп’яхові показала. «Гарна річ, – сказав. – Тома вмре…»
Тільки Реп’яха згадала, чує – гальма верещать на вулиці. Визирнула у віконце, аж усміхнулася. Ох, ті чоловіки… Діти! Їм би тільки вихвалятися! Реп’ях поставив новеньку блискучу синю «Волгу» не біля Уляниного двору, бо в такому разі зі своїх вікон Уляна б автівку не роздивилася: бузок зеленим листям двір від вулиці відгородив, ще й розквітнув пишно. Петро залишив свою красуню на протилежному боці вулички, біля Майчиного двору, бо звідти автівкою милуватися можна і від Уляни, і від Майки, і від Санджива, і від Троянова, якби той цього дня на хуторі тирлувався.
Грюкнув у двері.
– Уляно… Вдома?
– Проходь, – усміхнулася. – Така в тебе гарна автівка, Петре! Невже своїми руками її відреставрував?
– Оцими! – Розсяяв не від гордості: Уляна всміхалася привітно, і так те надихало, що насмілився. За стіл усівся. – Чаю наллєш перед дорогою?
– Справді можеш мене до Прилук відвезти? – Уже поралася біля печі, наливала заварку у велику кружку.
– Не я! «Волга» моя! Домчить за годину! І гроші я тобі привіз! Щоби ж ти в Києві Томі подарунок купила. Вийде?
– Усе вийде! – Уляні здалося – сьогодні найкращий день її життя відтоді, як із Тьомкою сталася біда.
Сіла за стіл навпроти Реп’яха, і хоч сонце працювало за двох, запалила свічку, поставила на стіл посередині.
Реп’ях пив чай, дивився на Уляну крізь тремтливе полум’я. «Який гарний день», – думав.
Раптом знадвору почувся вереск гальм. Реп’ях напружився, відставив кружку, підійшов до вікна – поряд із синьою «Волгою» стояв Томин моторолер, а сама Тома саме злазила з нього.
– Уляно… – Обернувся, хотів збрехати щось, та Уляна стояла за його спиною, дивилася у вікно. – Тома чогось приїхала. – Почервонів до скронь. – Піду спитаю… Ти… з хати не виходь. Не відчиняй. Ніби нема тебе вдома…
– Добре, – збентежено прошепотіла Уляна. Радість щезла. День – чорний. Притулилася до вікна, заклякла.
Тома злізла з моторолера, хижо зиркнула на синю «Волгу», що вона стояла біля Майчиного двору, буцнула ногою хвіртку – хвіртка рипнула, розчахнулася. Тома ступила крок на подвір’я підлої курви, роззирнулася – з уламка металевої арматури, що вона стирчала з огорожі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.