Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Мертві до того, застиглі постаті скіфів з археологічних пам’яток, з ваз і барельєфів, з описів стародавніх істориків ожили тепер перед очима Дмитра Борисовича і рухалися, страждали й ненавиділи, перетворившися на живих, справжніх людей з тіла й крові… Чи ж могло щось бути більшою насолодою для пристрасного археолога, що все життя присвятив вивченню історії давніх мешканців величезного району Причорномор’я?..

Не менш схвильований ї збуджений був і Артем. Юнак, звичайно, не задумувався над археологічними проблемами, як Дмитро Борисович. Зараз усі вони відступили для нього на другий план. Інші думки хвилювали юнака.

Насамперед — доля товаришів. Вони перебувають під владою Дорбатая і Гартака; вірніше, самого Дорбатая, бо Гартак сам по собі нічого не вартий. Але Гартак хоче взяти Ліду собі за дружину — і Дорбатай допоможе йому в цьому! Артем стискував кулаки від люті: адже про таке огидно було навіть думати!.. Але не згадувати так само не можна було. Тільки одне трохи втішало юнака. Якщо Гартак має намір взяти Ліду за дружину, то Дорбатай, звісно, не завдасть їй ніякої шкоди… принаймні тепер. Щодо Івана Семеновича… тут лишалося тільки повірити Ронісові, що Дорбатай побоюється помсти з боку Артема і Дмитра Борисовича. Більше реальних надій не було, Артем розумів це добре.

Тепер далі. В стійбищі точиться та прихована боротьба, про яку розповідав Роніс. Ця розповідь цілком імпонувала уявленням і почуттям юнака. Та хіба ж могло бути інакше за таких умов?.. Так, саме Варкан, хороший, чесний і прямодушний Варкан і має бути ватажком пригноблених мисливців і скотарів, своїх одноплемінників. Це личило йому, це викликало в Артема ще більшу повагу до свого несподіваного побратима. Роніс, як виявилося, був ватажком невільників, які готують повстання… Добре, ця людина теж здається Артемові стійкою і дужою. Згадати хоча б його оповідання про таємні золоті поклади, про те, як Дорбатай катував його і як Роніс, незважаючи на це, не здався, не виказав таємниці. Ні, така людина, як Роніс, витримає все і здійснить задумані ним плани!

Шляхи чужинців і цих двох ватажків зійшлися. Варкан правильно сказав. Сили треба об’єднати. Власне, які сили в Дмитра Борисовича і Артема? Це ж просто двоє людей, які прагнуть визволити своїх товаришів… Ні! Таке твердження було б невірним. Вони з Дмитром Борисовичем повинні зробити все, щоб допомогти повстанню пригноблених проти гнобителів. Це ж справедлива боротьба, і осторонь неї вони не мають права лишатись. Артем віддасть усе, що має, зробить усе, що зможе зробити, — на користь повсталим. Тепер він знав плани Варкана і Роніса. Симпатії Артема — з пригнобленими, з невільниками й бідняками, заляканими мисливцями й скотарями. Разом з ними він піде проти віщунів, проти старшин, проти всіх гнобителів. Він здійснить своє палке бажання допомогти правому ділу, знищити владу багатіїв і віщунів. Це єдиний шлях, який може обрати Артем.

Коли ж цей шлях збігається з боротьбою за врятування товаришів, то це тільки на краще!..

Тихо шелестіло листя на деревах, потріскувало гілля у вогнищі. Діана лежала біля Артема, поклавши голову на лапи, і зрідка уважно поглядала на нього. Час од часу вона чуйно нашорошувала вуха, прислухаючись до непевних звуків, що долинали з глибини лісу. Недалеко стояли прив’язані коні. Кілька скіфів у повстяних башликах дрімали біля них. Вони відпочивали, як наказав їм Варкан: товариші молодого ватажка глибоко довіряли йому і в усьому покладалися на його розум.

Роніс раптом рвучко підвів голову.

— Що ви можете відповісти мені, друзі-чужинці? — запитав він у Дмитра Борисовича. — Я розказав вам усе. І ми з Варканом хочемо знати, який ви обираєте шлях?

Археолог подивився на нього здивовано.

— Як то — “який шлях ми обираємо?” — перепитав він.

— Чи бажаєте ви бути разом з нами? Чи лишаєтесь осторонь? Адже то — ваше право, ми розуміємо це.

— Друже Роніс, — м’яко, але виразно мовив Дмитро Борисович, — тут немає, про що балакати. Перед нами один шлях — з вами, з пригнобленими, проти віщунів і старшин. Правда, Артеме? — звернувся він до юнака.

Артем мовчки взяв руки Варкана і Роніса і міцно потиснув їх. Це була хоч і мовчазна, але дуже красномовна відповідь ствердження слів Дмитра Борисовича. І вперше за весь час цієї бесіди молодий скіф не похилив голови, як робив це раніше, наче стурбований тим, що не знає намірів нових друзів. Тепер Варкан дивився прямо в очі Артемові, дивився з такою самою щирою любов’ю і повагою, якими світився й погляд юнака, скерований на нього. Артем розумів, що раніше хоч Варкан і вірив йому та Дмитрові Борисовичу, але в душі його були все-таки сумніви. Нині усе стало на місце — і як же хороше було зараз обом дивитися в чесні, щирі, дружні очі один одному!..

Нарешті Артем весело всміхнувся.

— Скажіть Варканові, Дмитре Борисовичу, — мовив він, — що всі розмови з цього приводу можна вважати закінченими. Усе ясно! Е, дорогий побратиме, тобі не треба було сумніватися в нас, не треба І.. Чекайте, Дмитре Борисовичу, цього вже перекладати не треба, все й так зрозуміло!

Археолог схвально кивнув головою: звісно, зрозуміло!

— Але в мене є ще одне серйозне запитання Варканові й Ронісові, — вів далі Артем. — Із слів Роніса виходить, що обидва вони мають чимало спільників у становищі. Це так?

— Так, — ствердив Варкан.

— Чому б тоді їм, тим спільникам, не допомогти Іванові Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як Варкан допоміг нам? Адже тоді, з’єднавшися, ми могли б дати більше користі. Крім того, життю наших товаришів не загрожувала б небезпека…

Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича і запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою.

— Про це зараз, на жаль, не можна й думати, — відповів він твердо. — Невже наш друг гадає, що ми з Варканом і самі не хотіли б так зробити?.. Але — не час.

— Чому?

— Зрозумійте, віщуни так пильно охороняють ваших товаришів, що ніхто не зможе навіть наблизитися до кибитки, в якій вони сидять. Зважте, Дорбатай певен, що ми з вами можемо зробити таку спробу. Піти на це — значило б діяти саме так, як того чекає Дорбатай.

Артем похмуро мовчав. Так, Роніс мав рацію, він бездоганно оцінював становище…

— Звільнити ваших товаришів можна буде, гадаю я, — вів далі Роніс, — значно пізніше, під час загального повстання. Або, можливо, напередодні, коли увага віщунів дещо послабне.

— Гаразд, я розумію, — нетерпляче відгукнувся юнак, запальність якого