Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

кілометрів ушир і не набагато більше удовж. Отже, питання «куди?» було дуже актуальне для всіх груп населення. Куди подіти нацистів, а куди солдатів, куди полонених, куди рабів? Звичайно, існували випробувані рецепти: розстріляти і т. ін. Але й це була справа не така проста, бо й самі розстрілювані не всі держались однієї думки: декотрі з них раді були трошки пограти якраз протилежну роль — рятівників. Багато принципових розстрілювачів раптом перетворилися на нерозстрілювачів; але як мали повестися, приміром, розстрілювані, тобто люди, що підлягали розстрілові? Все це не такі прості речі. Здебільшого люди уявляють, що враз настав кінець війни, такого й такого числа й місяця. А в той час хто міг знати кому він попадеться в руки — наверненому розстрілювачеві чи ненаверненому, чи, може, представникові нововиниклої групи людей, яких можна б назвати, «якраз тепер розстрілюваними», хоч доти дехто з них належав скорше до групи нерозстрілювачів. Були навіть такі органи СС, що відмагалися від своєї слави розстрілювачів! Між СС і славною німецькою армією провадилось листування, в якому кожна сторона намагалася зіпхнути на другу мертвяків, немов гнилу картоплю! В тих листах «усунення» й «ліквідацію» приписувалося шановним особам та організаціям, що прагнули — як і їхні партнери по листуванню — хоч із більш-менш чистими руками вступити в той час, що його можна б назвати мирним, але правильніша буде назва «повоєнний».

Ось, наприклад, авт. читає таке: «Коменданти концентраційних таборів скаржаться, що від 5 до 10 % призначених для ліквідації радянських громадян прибувають до таборів уже мертвими чи напівмертвими. Виникає враження, ніби базові табори в такий спосіб намагаються позбутися цих в'язнів.

Зокрема встановлено, що особливо під час піших переходів, наприклад із залізничної станції до табору, досить значна кількість полонених падає від знесилення мертвими чи непритомними.

Такі випадки помічає німецьке населення, і запобігти цьому неможливо.

І хоч звичайно транспортування в'язнів зі станцій до концтаборів — функція армійських частин, населення однаково пов'язує згадані випадки з СС.

З метою відвернення таких інцидентів у майбутньому, наказую негайно вжити заходів, щоб відібраних для ліквідації в концтаборах радянських полонених, які перебувають у видимо безнадійному стані (напр. голодний тиф) і тому неспроможні витримати навіть короткого пішого переходу, надалі ні в якому разі не включати до етапів.

(За) Підпис: Мюллер».

Лишаємо читачеві самому поміркувати над висловом «досить значна кількість» там, де йдеться про кандидатів на смерть. Отже, такі речі становили проблему вже в 1941 році, коли німецький райх був ще досить великий. Але за чотири роки той німецький райх прикро поменшав, та й усувати, чи то ліквідувати, доводилося вже не тільки радянських полонених, євреїв і т. ін., а й досить численних німців — дезертирів, саботажників, зрадників, а крім того, звільняти концтабори від в'язнів, а міста від жінок, дітей і старих людей, бо ж ворогові можна було віддавати тільки руйновища.

Звичайно, виникали й моральні та гігієнічні проблеми. Наприклад, такі:

«Несумлінні, продажні старости сіл нерідко наказують забирати робітників-фахівців, що підлягають мобілізації, просто серед ночі, й держати під замком до тієї хвилини, коли їх мають відправляти. А що робітникам і робітницям не дають часу навіть зібратися в дорогу, багато їх прибуває до збірних таборів без належного спорядження (взуття, переміна одежі, миска, ложка, кухоль, ковдра тощо). В найприкріших випадках доводиться відсилати щойно прибулих назад по необхідні речі. З більшості сіл повідомляють, що сільська поліція, як правило, виганяє робітників у дорогу погрозами й побоями. Подеколи жінок били так, що вони після того не могли йти з колоною. Про один особливо прикрий інцидент (у селі Соцолинків, округа Дергачі) я подав рапорт комендантові місцевої поліції, панові полковникові Замеку, зажадавши, щоб винуватців суворо покарали. Зловживання владою з боку старост та поліцаїв ще поглиблює той факт, що на своє виправдання вони заявляють, ніби все це робиться в ім'я німецької армії... Ілюструючи сказане вище, можна додати, що якось одну жінку пригнано в самій сорочці».

«З приводу рапортів про такі випадки звертаємо увагу на те, що держати робітників замкненими у вагонах багато годин підряд і навіть не давати їм змоги справити природну потребу — це безвідповідальність. Очевидна річ, що транспортованих треба час від часу випускати з вагонів набрати води, помитися чи до вбиральні. Нам демонстровано вагони, що їх попроламували замкнені в них люди, аби випорожнитися. Звичайно, на великих станціях випускати людей за природною потребою слід по змозі за межами території станції».

«Відомо, що на пунктах санобробки траплялися неподобства, коли, по-перше, чоловіча обслуга або й інші чоловіки перебували серед жінок та дівчат у приміщеннях лазень (чи навіть милили їм спину!) або ж навпаки — жінки серед чоловіків, а по-друге, чоловіки робили фотознімки в приміщеннях жіночих лазень. Оскільки українське сільське населення, що його переважно транспортують останнім часом, у своїй жіночій частині відзначається здоровою й міцною вкоріненою моральністю, таке ставлення неминуче мусить сприйматись як зневага до нації. Скільки нам відомо, останнім часом коменданти ешелонів не допускають вищезгаданих неподобств. Про фотографування рапорт надійшов із Галле, про решту — з Киверців».

Невже теперішня «хвиля сексу» почалася ще тоді, і деякі фотографії, що їх нам накидають сьогодні, «клацнуто», можливо, в пунктах санобробки для східноєвропейських рабів?

Важливо зрозуміти, що завоювання цілих континентів чи світів — це не така проста справа і що навіть ті люди мали свої труднощі й намагалися владнувати їх суто по-німецькому ретельно та реєструвати суто по-німецькому акуратно. Щоб без жодних імпровізацій! Природна потреба — це природна потреба; та й людей, призначених для