Читати книгу - "Перший спалах"

Що робив Вано цілими днями, можна було тільки здогадуватись. В монастир він навідувався рідко. Час від часу його можна було побачити в старенькій церкві на околиці міста — по великих святах він правив там службу. Іноді він зникав на кілька днів — кажуть, їздив виганяти демона з чергового одержимого. Вано чомусь не любив робити це в монастирських стінах. Приводити нещасного до свого дому теж було не найкращою ідеєю — по-перше, священик не хотів лякати сусідів нелюдськими вересками гостя, а по-друге, не надто горів бажанням поповнювати колекцію домашніх демонів ще одним невгамовним екземплярчиком.

Коротше кажучи, Вано був божевільним.

Зима цього року на диво багатосніжна. Снігові кучугури — тут і там: вулиці, сквери, залюднені парки — куди не глянь, клубочаться, парують, дихають, витріщаються в небо крижаними порожніми очницями. Голодні собаки лащаться до ніг, та їх чекає розчарування: ноги сердито відштовхують брудне місиво шерсті і суму; ноги поспішають додому, їм нічого робити у порожніх темних провулках. Ноги тупотять по засніжених бруківках, ледь волочаться сходами, підозріло зупиняються біля щойно пофарбованих дверей під’їзду. Ноги важко зітхають, прислухаючись, як повертається ключ у замку, а потім довго киснуть у гарячій ванні. Та коли в будинку напроти гаснуть останні вікна, ноги починають тремтіти від дотику довгих (як у піаніста!) пальців, їм стає важко рухатись, кудись зникають всі їхні сили — і чергова ганебна поразка завершує цю нерівну боротьбу. Пальці отримують своє — їхня хвора фантазія змушує ноги задихатися від смердючої жирної мазі; пальці заливаються сміхом, спостерігаючи, як морщиться волога шкіра на голих п’ятках. Вдосталь надивившись на ці муки, пальці нарешті припиняють тортури і загортають їх у теплі шерстяні шкарпетки. Приємне тепло наповнює ноги. Їм стає легше. Їм більше не хочеться вмирати. Пальці дбайливо окутують їх ковдрою. Вікно вже не світиться. Що ж, спіть, малята. Зустрінемося завтра.

Ранок — звичайний ранок. Один із... Таких багато. Андрій прокидається... Спалося? А чорт його знає. Останнім часом він уже сумнівається в цьому. Хоча ні, не так: він уже давним-давно в цьому сумнівається. Що йому снилося? Не пам’ятає. Очі болять — знову. Ноги наповнені кригою — здається, він навіть відчуває, як тріскає замерзла кров у роздутих жилах.

Мазь не допомагає. Лікар приречено розводить руками. Пропонує обстежитись. Вкотре. Черговий рейс по амбулаторіях-кабінетах не приносить полегшення. Кров із пальця, кров із вени (крига вже скресла, знову обман!), якісь підозрілі обличчя, баночка з сечею... Примружені очі і худющі руки-щупальця — ану, де там у тебе болить? Давай, покажи нам, подай на блюдечку — ми так давно цього чекали! Ти диви, який апетитний! Свіжесенький, паруючий! Щойно з вулиці, чи де там тебе зазвичай носить! Несіть тарілки, випивку і огірочки! Пора обідати! Хлопче, ти що, не чув? Обід!

Тонка медсестра зміряла Андрія зневажливим поглядом і захлопнула двері перед самісіньким носом. А той щойно збирався сказати їй, що до обідньої перерви ще добрих п’ятнадцять хвилин. Он же, на дверях розклад висить. А зараз тільки за чверть дванадцята. Та де там! Її кістляве обличчя в квадратних окулярах ховається у стінах кабінету, поки рука обурено крутить ключами — мовляв, краще перестрахуюсь, бо ж, бач, ходять тут усякі, жити заважають!

Як завжди, на допомогу приходить Кіра. Він не сміє скиглити при ній — Кіра терпіти не може, коли хтось скиглить. Вона щось викрикує у трубку, галасує, сміється... До її вересків додаються чиїсь веселі басовиті крики. «Так, ми на ковзанці! Так, на озері! Приєднуйся!»

Через кілька хвилин Андрій впихається в бочку з оселедцями — пузатий автобус, що вайлувато сунеться по вулиці, переповнений шубами, шапками, рукавицями і каблуками, клацання яких нагадує стукіт кінських копит. Книжка в руці — якісь рівняння, тригонометричні формули, нудні теореми... Нічого цікавого. Відправляє в рюкзак. Навушники — як завше: єдине, що рятує від липкого, спітнілого під тоннами одягу, роздратованого, стомленого натовпу. І куди вони всі пруться? Ну нехай він — міцний, здоровий (якщо вірити лікареві!) юнак — таким тільки гуляти, провітрювати голову від затхлих лікарняних приміщень і впускати у себе струмінь зимової свободи! Морозець — за вуха пощипує (тут і шапка не допоможе); поодинокі сніжинки ліниво пропливають над головою. Десь і сонечко пробивається — та тут гріх не вигулятись! А от куди їде ось ця чорна, зморщена бабуся, у якої чоло пооране роками настільки, що нагадує суху грушу? Або цей зарослий щетиною дідуганчик зі здоровенною лисиною над лобом? Обоє ледве рухаються, ледве переступають з ноги на ногу, ледве тягнуть по асфальту важкі, трухляві кістки... Та ви подивіться на них! Очі сяють жвавістю, ніби в дитинчат! Напівбеззубі роти розпливаються в щасливих усмішках. Їдуть кудись, мнуть свої торби, розтирають замерзлі суглоби — їм начхати на лінивий натовп, начхати на втомлені обличчя і холодні погляди у бік водія, котрі злісно промовляють: їдь швидше, ти що, не бачиш, у нас ноги болять, руки відпадають, голови викручуються, живіт бурчить... Ну їдь, чого ж ти стовбичиш? А, курити зібрався , ненависний? Що ж, кури, мать твою, кури! Дивись-дивись, не мине й року, як на цвинтар загримиш! Ги-ги-ги!

Ось воно, озеро! Автобус різко гальмує. Поодинокі ліниві туші вивалюються з його черева — такі ж важкі, такі ж непорушні і такі ж неприємні від жиру та поту. Ось воно, озеро! Маленький рай, що досі зберіг в собі частинку людської відсутності. Чиїсь рухливі постаті мережать крижану поверхню: це відчайдухи — такі не бояться провалитись. Тут