Читати книгу - "Повзе змія"

були в квартирі всюди, особливо — під ванною. Та це ні про що не говорить: убивця міг витерти зброю і привести в робочий стан. Коротше, пістолет міг лежати там давненько, просто за весь цей нас, навіть коли в квартирі працювала опергрупа, під ванну зазирнути ніхто не здогадався. Щоправда, зброя зовсім недавно змащена. Виходить, поклали її так само недавно. Раз так, убозівці та слідчий зійшлися на тому, звідки й почали: на волі в Баглая був і лишився спільник, котрий приготував гроші та пістолет.

Першою під підозрою опинилася Люда Свиридюк. Вона приходила до Баглая на побачення кілька разів. Останній раз — за півтора місяця до його втечі. Підготувати її могли також у більш складний спосіб: через відвідувачів когось зі спільників Баглая. Пошта в середині слідчої тюрми працює безперебійно, і навіть з одиночки, де сидів Баглай, цілком реально передати комусь повідомлення. У такий варіант вірилося слабко, тому, розробляючи його, все ж таки сильніше пресували Людмилу. Сташенко загинув, але й без нього було кому цим зайнятися, тим більше йшлося про жінку. Поки що жодних зрушень, хіба знайшли крайнього в усьому цьому безладі. Начальник СІЗО Постовий потрапив під перехресний вогонь. Виявляється, це він не забезпечив арештованого посиленим конвоєм. Жоден аргумент не приймався, і Глод після розмови з Калитою не мав жодних сумнівів: Постовий не перший, хто потрапить під роздачу.

— Позавчора? Не зовсім від нас, але обізвемо його нашим клієнтом.

— Він на себе ту мокруху взяв?

— Ага. Йому мокрухою більше, мокрухою менше…

— Так само, як нам із тобою, — Дмитрук позіхнув. — Спати хочу, що гад. Добре, чого тобі треба? — тон запитання цілком відповідав настрою втомленого опера.

— Я переглядав справу. Але ж ти знаєш — оперативно-розшукове не підшивається. Там не все зрозуміло…

— Нічого там незрозуміло, коли вже чесно казати. Для чого тобі все це зараз?

— Перевіряємо всі епізоди нашого Баглая по-новому. Роботка собача, та що начальству поясниш… Поговорю з тобою, відпишуся — та й по всьому…

Глод говорив сміливо, не боявся попастися на брехні. Цей бувалий у бувальцях і дуже втомлений опер нізащо не почне перевіряти його слів. У нього й без того клопоту вистачає, тим паче, що його зовсім не навантажують і не напружують. Лише просять згадати обставини тієї давньої справи.

— Не знаю, що там перевіряти, — Дмитрук покрутив у пальцях чергову цигарку, розминаючи її, потім зиркнув на Глода й без переходу видав: — Пішли, тут якось базікати не хочеться. Є тут гендель на розі. Ти як?

— А чого ж? — Макс подумки похвалив себе за завбачливість. Він прихопив грошей трохи більше, ніж завжди, розраховуючи саме на подібну ситуацію.

Бар справді притулився за чотири будинки від райвідділу, просто на розі. Так і називався, без жодних претензій — «На розі». Тут не сиділи. Мужики з пивом, таранькою, сардельками та горілкою товклися довкола круглих столиків на високих ніжках. Колись вони викликали в Максима асоціацію з грибами-опеньками. Огрядна жінка за стійкою кивнула Дмитрукові, той кивнув у відповідь. Вона мовчки поставила на оббиту дерматином стійку дві склянки, не запитуючи нічого, хлюпнула в них на око по сто грамів горілки.

— Ще два бутерброди. Оці, — Дмитрук тицьнув пальцем на шматочки білого хліба з викладеними на них скрученими шматочками дешевої копченої ковбаси.

— Неси склянки, я візьму, — мовив Глод і дістав гаманця. Дмитрук не заперечував. Усе до того йшлося, і, зрештою, він потрібен оперові з «шістки», а не навпаки.

Вільними лишалися два столики просто при вході. Інші, вигідніші місця були окуповані пролетаріатом. Дмитрук, незважаючи на це, впевнено рушив до столика в дальньому кутку. На превеликий подив Глода, трійця мужичків, що облаштувалися за ним, швидко відійшла. Один прихопив надпиту пляшку і склянки, другий похапцем замотав закусь у газетку, на якій її, вочевидь, недавно розклали, третій шанобливо кивнув оперові, поступаючись місцем. Дмитрук не звернув на нього уваги, навіть не кивнув, сприйняв це як належне, але ставити свої склянки на поверхню столу не поспішав. Мужичок миттю змахнув зі столика тільки одному йому помітні крихти, це цілком задовольнило опера. Зауваживши, що невеличке дійство здивувало Глода, Дмитрук дозволив собі криво посміхнутися.

— Місцевий контингент. Алкашня, дрібні злодюжки. Тут, на базарчику, ми на підзвітній території. Користі від них, як від старої курви, але іноді на щось знадобляться. Можуть шепнути дещо на вухо чи в камері посидіти, з ким треба. Чого я тобі пояснюю…

— І правда, — Глод подарував новому знайомому посмішку у відповідь, поставив по центру столика блюдечко з бутербродами, взявся за свою склянку: — Поїхали, чи як?

— Давай.

Склянки цокнулися гранчастими боками, Глод хотів відпити половину, та Дмитрук звичним жестом вихлюпнув у себе весь вміст, відокремив від бутерброда шматочок ковбаси, прожував, поклав перед собою пачку «Прими» та запальничку. Глод за його прикладом теж випив усю горілку. Поки закусував, Дмитрук закурив, струснув попіл просто на підлогу. Очевидно, тут подібне сприймалось як належне. А може, опер мав тут певні пільги, тому міг смітити, ні на кого і ні на що не зважаючи. Глод роззирнувся, не вгледів ніде навіть імпровізованої попільнички, тому вирішив поки що утриматися від цигарки.

— Значить, ситуйовина була така, — почав Дмитрук без зайвої передмови. — Знайшли дідка сусіди. Після Різдва минулого, десь навіть після Водохреща. Бачили напередодні, як сміття виносив, десь перед сьомою вечора. На ранок помітили прочинені двері, подзвонили, погукали, зайшли, побачили труп у кімнаті, зателефонували на «нуль два». Завалили старого з пістолета, наскільки пам’ять не зраджує — з парабелума. Два поранення, в груди і голову. Пострілів, сам розумієш, ніхто не чув. Видно, глушника присобачили, тепер це кругом і запросто. У хаті, значить, розгром, але що шукали — не ясно.

— Баглай казав, Пустовіт золото ховав. Ніби по наводці прийшли, дід із ножем кинувся…

— Херня це все.

— Теж так думаю. Хоча… Не знаю тепер, що думати. Могли бути в діда скарби?