Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

У Морвані і в тій частині Бургундії, що лежить біля його підніжжя в напрямі Парижа, це варене вино, за яке Тонсарша дорікала дядькові Фуршону, — досить дорогий напій, який відіграє велику роль у житті селян і який більш або менш добре вміють готувати бакалейники і лимонадники там, де є кав'ярні. Цей благодійний лікер, до складу якого увіходять добірне вино, цукор, кориця та інші пряності, слід поставити вище за всі настойки або горілчані суміші, відомі під назвою «ратафії», «ста семи років», «води сміливців», «чорносмородинки», «веспетро», «сонячного спирту» тощо. Таке варене вино трапляється аж до кордону Франції й Швейцарії. В Юрі, у диких хащах, куди іноді потрапляють справжні туристи, шинкарі, довіряючися словам комівояжерів, дають назву сиракузького вина цьому, до речі сказати, чудесному промисловому виробові, за який з великим задоволенням платиш по три-чотири франки за пляшку, зважаючи на собачий голод, що розвивається при підніманні на вершини. В усіх морванських і бургундських домах найлегша прикрість, найменше нервове зворушення вже становить привід, щоб випити вареного. Жінки під час, до і після пологів п'ють його з посипаними цукром грінками. Варене вино поглинуло цілі селянські господарства. І не раз цей спокусливий напій вимушував чоловіків вдаватися до виправних заходів.

— Ет! Тут нічого не підчепиш! — відповів Фуршон. — Сокар завжди міцно замикається, коли готує своє варене. Він і своїй небіжчиці секрету не сказав. Він дістає з Парижа все для його готування.

— Не чіпляйся ти до батька! — крикнув Тонсар. — Він не знає… ну, й не знає! Не можна ж усе знати!

Помітивши, що вираз обличчя затя пом'якшав, як і його мова, Фуршон одразу збентежився.

— Ти щось у мене хочеш вкрасти? — наївно запитав старий.

— У нажитому мною майні,— сказав Тонсар, — нема нічого незаконного, і коли я у вас щось беру, то це йде мені в оплату обіцяного вами посагу.

Фуршон, заспокоєний цією брутальністю, схилив голову, як людина переможена й переконана.

— От славна пасточка, — продовжував Тонсар, підсідаючи до тестя і кладучи йому пастку на коліна. — Їм в Егах потрібна буде дичина, от ми й продамо їм їхню ж власну, а то не було б і господа-бога для нас, бідних!

— Добра робота, — сказав старий, розглядаючи зловмисний прилад.

— Дайте ж і нам поназбирати грошенят, — сказала Тонсарша, — ми, татусю, повинні мати свій шматочок від егського пиріжка!..

— Ох, балакухи! — сказав Тонсар. — Якщо я колись потраплю на шибеницю, то не за те, що стрельну з рушниці, а за те, що ваша дочка своїм язичком стрельне!..

— То не думаєте ви, що Еги буде розпродано шматками заради вашого паскудного носа? — відповів Фуршон. — Як! Ось уже тридцять років дядько Рігу висмоктує мозок з ваших кісток, а ви все ще не розчухали, що буржуа будуть гірші за поміщиків. У цій справі, дітоньки мої, усякі Судрі, Гобертени й Рігу примусять вас танцювати під пісеньку «Тютюнець у мене є, а у вас його не буде…», улюблену пісеньку всіх багатіїв!.. Отак-от! Селянин завжди селянином і лишиться. Хіба ви не бачите (та ви ж нічого не розумієте в політиці!..), що уряд тільки на те такий акциз на вино й накинув, що хоче защемити наші останні копійки та вдержати нас у злиднях? Буржуа і уряд — це одне. Що з ними б сталося, якби ми всі забагатіли? Самі вони, чи хто, стали б орати поля? Самі стали б збирати врожай?.. Бідняки потрібні їм! Я сам був багатим із десяток років і добре знаю, що я думав про голоту!..

— А все ж доведеться полювати разом з ними, — сказав Тонсар, — коли вони хочуть переділити великі маєтки; а там ми повернемось і проти Рігу. На місці Курткюїса, якого він гризе, я б уже давно поквитався з ним іншими кругляками, а не тими, якими платить йому цей бідолаха…

— Це ви правильно, — відповів Фуршон. — Як каже дядько Нізрон, що так довше за всіх і лишився республіканцем: «Народ живе тяжким життям, а не вмирає, за нього час!..».

Фуршон ніби поринув у думки, і Тонсар скористався з цього, щоб забрати назад свою пастку; але, беручи її, він надрізав ножицями штани дядька Фуршона, поки той підносив склянку до губ, і наступив ногою на монету в сто су, що випала на завжди вогку частину долівки, куди відвідувачі випліскували із своїх склянок. Цю крадіжку, хоч і дуже спритно зроблену, старий, мабуть, помітив би, якби в цей час не з'явився Вермішель.

— Тонсар, чи не знаєте ви, де татусь? — запитала урядова особа, стоячи під тином.

Вигук Вермішелі, крадіжка монети і останній ковток із склянки збіглися в часі.

— Тут, мій офіцере! — відгукнися дядько Фуршон, подаючи руку Вермішелі й допомагаючи йому зійти на ґанок.

З усіх бургундських фігур обличчя Вермішелі здалося б вам найбільш бургундським. Понятий був не те що червоний, а пунцовий. Обличчя його, наче деякі тропічні місцевості земної кулі, де-не-де спалахувало дрібними підсохлими вулканчиками, облямованими тією дрібною зеленою пліснявою, яку Фуршон досить поетично звав «винними квіточками». Ця вогненна пика з рисами, надмірно розрослими внаслідок безперервного пияцтва, здавалася циклопічною, освітлена з правого боку жвавою зіницею, а з лівого — загашена жовтуватим більмом на оці. Завжди скуйовджене руде волосся і борода, наче в Іуди, надавали Вермішелі такого ж страшного вигляду, який він насправді був м'який та лагідний. Ніс у формі труби скидався на знак запитання, якому, здавалося, завжди відповідав, навіть коли не був розкритий, рот зовсім неймовірних розмірів. Вермішель, маленький на зріст, носив підбиті залізними цвяхами черевики, штани з оксамиту зеленопляшкового кольору, старий жилет, полатаний різною тканиною і наче зроблений з